У перший день повномасштабного вторгнення росіян Ростислав з позивним «Фізрук» не пішов проводити уроки в школі, а вже на другий день був з речами в ТЦК та СП. Після отриманих травм на фронті був переведений у тил.

Історію бійця розповіли у службі зв’язків з громадськістю Чернівецького обласного ТЦК та СП.

«Я розумів, що почнеться війна. Знав, якщо почнеться, то піду. Так і зробив. Я не задумувався», – говорить військовий.

З Буковини вирушив разом із сотнею мобілізованих, аби долучитись до 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Згодом батальйон приєднали до 63 окремої механізованої бригади. Вдома залишились дружина та півторарічна донечка.

Кілька тижнів чоловік перебував на Волині, де була загроза з Білорусі. Тоді, розповідає, багато чому навчився в побратимів, які, на відміну від нього, мали бойовий досвід.

«На війні вважав, що маю вміти і знати майже все. Стріляв з усієї зброї, яка в нас була. Був стрільцем, помічником кулеметника. Також навчився стріляти з протитанкового ракетного комплексу NLAW та інструктував інших», – розповідає Ростислав.

Боєць воював дев’ять місяців на Півдні: у Миколаївській області, а потім звільняли Херсонську. Тоді дістав контузії, наслідки яких згодом вплинули на стан здоров’я.

Найскладніше було під час боїв, що точилися в районі Бахмута та в самому місті, оскільки важко було перемикнутися з польових умов до міських боїв. Першого ж дня, коли зайшли в Бахмут, він втратив близького друга.

«30-й День народження зустрів в умовах, коли були проблеми з постачанням продуктів і доводилося пити дощову воду. Взагалі, мав не одне, а чотири Дні народження за рік – навіть дати пам’ятаю, коли вертався з того світу. Одного разу куля розірвалась там, де секунду тому була голова, вдруге – був танковий обстріл, під час якого снаряд розірвався за кілька десятків метрів перед машиною. Найстрашніше, коли стріляє танк, бо за секунду після вильоту – прильот. Якось за двадцять метрів від нас лягло 8 снарядів з “Василька”, але дивом жоден не розірвався. Коли прилітали снаряди, мимоволі думав – наступний мій», – пригадує «Фізрук».

За тим, як росте дитина, за її першими успіхами, досягненнями, святами в садочку Ростислав міг спостерігати лише на фото та відео. Каже, з одного боку тяжко, а з іншого – радів, бо саме рідні давали сил триматися. Другою сім’єю стали побратими, серед яких люди з різних областей, різного віку та професій.

«Часом ми ділилися останнім шматком хліба чи цукру з хлопцями, серед яких були суддя, власник великого бізнесу, вчитель, працівник, шеф-кухар ресторану, були хлопці, які повернулися з-за кордону. Все не так, як говорить ворожа пропаганда, що воюють “лише бідні хлопці з сіл”. Там ті чоловіки, хто не задумуючись, з перших днів стали на захист своїх рідних, своєї Батьківщини, завдяки кому вдалось стримати навалу моcк@льні», – каже чоловік.

Після Різдва, в Іванівському, доводилося багато копати в мороз. Тоді захворів на запалення легень, почалися проблеми з серцем та спиною. Як і у випадку з контузіями, не було змоги вчасно та належним чином полікуватися.

Згодом військовий отримав статус обмежено придатного та був призначений на посаду бойового медика роти, оскільки вже мав досвід евакуації поранених, надання першої медичної допомоги.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Ростислав отримав медаль Президента України «Захиснику Вітчизни».

Коли стан здоров’я значно погіршився, військовий був переведений в роту охорони ТЦК – з Лиманського напрямку, Серебрянського лісництва приїхав в Чернівці.

«Коли повернувся, багато що переосмислив. Раніше не думав, що таке війна і не очікував, що потраплю в такі м’ясорубки. Часто сниться війна, часом сняться бої на вулицях Чернівців. Але я не шкодую, що пішов», – зауважує військовий.

Ростислав каже, якби люди тут знали, які страшні звірства чинять росіяни з цивільними, то не були б такими байдужими. Натомість він, як і сотні воїнів, які повернулися з фронту, чує на вулицях стандартні фрази: «Чого ви тут, йдіть самі воюйте. По вас не видно, що воювали. Якого біса ви вернулися».

«Це важко. В перші місяці, та часом і зараз з’являються думки, що там легше. Хотілося повернутися на фронт в перший же тиждень. Якби не сім’я, і дозволяло здоров’я, так би й зробив. Коли вийшов вперше на оповіщення то прозрів, бо виходить, що коли ти там – ти герой. А коли тут, то люди думають, що ти вже не служиш, а вже “каратель”. Мають бути зміни на законодавчому рівні, щоб нам не довелося виходити на вулиці. Всі бачать історії про героїв, про військових, знають, що захист Батьківщини – конституційний обов’язок, але… я вже не знаю як людей можна переконати. Все одно в більшості є відмовки: про економічний та інші фронти, «я ненароджений для війни», та будь-що інше, тільки б не служити», – додає буковинець.

Нагадаємо, раніше ми розповідали історію військового із Чернівців Олега Ящука, якого вважали зниклим безвісти.

Слідкуйте за нами у Telegram