Буковинець, військовослужбовець Чернівецького 31-го прикордонного загону , Борис Волощук пройшов крізь вогонь, поранення та реабілітацію, аби знову повернутися до побратимів. Свій вибір він зробив ще у 18 років, коли вступив до лав прикордонників.

Його історію дізнавалися журналісти С4.

Після навчання Борис Волощук обрав для себе строкову службу у Чернівецькому прикордонному загоні. Він каже, що іншого варіанту тоді не бачив, адже прикладом для наслідування були рідні, які служили. 

«Охорона кордону, патрулювання, зупинка контрабанди, опісля – став на посаду водія, будучи строковиком. Їздив на машині, розвозив речове майно, продукти по підрозділах нашої ділянки кордону», – розповідає військовослужбовець.

Коли до завершення строкової служби йому залишалось 4 місяці, почалася повномасштабна війна. Чоловік каже: «Тоді зрозумів, що у цивільне життя ще рано» і вирішив підписати контракт. На початку служби продовжував працювати водієм. Згодом їхній підрозділ відправили на Сумщину.

«Я потрапив в бойовий підрозділ перед Новим 2025 роком. Пройшов навчання і вже в січні-березні 2025-го ми вирушили на Сумщину. Там уже почались бойові дії. Почали залучатись до бойових завдань, виходити на позиції. Будучи водієм я став гранатометником. Це було дуже незвично для мене, тому що це не звичайний гранатомет – для нашого підрозділу він був новий, американський МК-19», – пригадує Борис Волощук.

Перебуваючи на нульових позиціях, його задачею було відбивати штурми і  прикривати хлопців, які стоять попереду. Одного разу йому з побратимом поставили задачу перемістити бойовий комплект в інше місце. В цей момент стався приліт. Той епізод воїн пригадує так: «Нам залишалося метрів 30. І вже, коли доходили, почув дуже сильний вибух, біль в нозі і крик побратима, який я ніколи не забуду. Він пройшов через усе тіло, той крик. Я розвернувся і побачив, що йому відірвало частину кінцівки ноги. Підбіг до нього, одразу наклав турнікет і відтягнув в безпечне місце. Тоді вже сам зрозумів, що щось зі мною теж не так».

За ними приїхала броньована машина й евакуювала до стабілізаційного пункту. Далі їхні шляхи з побратимом тимчасово розійшлися по різних шпиталях, проте зв’язок хлопці не втратили. Борис зізнається, що саме на фронті зрозумів справжню цінність військового братерства.

«Бойовий побратим, з яким ти пройшов дуже багато, це, здається, більше, ніж рідніший брат, можна так сказати. Це дуже дорога людина в твоєму житті», – ділиться військовослужбовець.

Далі були місяці лікування, відпустка за станом здоров’я та складна реабілітація. Після 45 днів відновлення Борис повернувся до строю у рідний Чернівецький прикордонний загін. Отримане поранення не зупинило його, хоч зізнається, що служба забирає найкращі роки молодості, і колись після війни він мріє спробувати себе у чомусь цивільному. А серед важких бойових буднів найціннішими спогадами для військового залишаються  відчуття підтримки та прості людські моменти. 

«Були такі моменти, що три-чотири дні у нас ніби були галети якісь, не було можливості щось поїсти, не було води. І вже, коли ми дісталися до того самого укриття, з якого ми поїхали на евакуацію, ми знайшли там банку консервованого перцю і шматок цвілого хліба. Мені здавалося, що я найсмачнішого в житті не пробував», – каже Борис Волощук.

Зараз він продовжує службу у рідних Чернівцях і каже, що пережите навчило його цінувати кожен день і берегти тих, хто поруч.

Слідкуйте за нами у Telegram