Робота в епіцентрі інформаційної війни та постійні дедлайни. Напередодні Дня журналіста, який в Україні відзначають 6 червня, регіональні редакції дедалі гостріше відчувають кадровий голод. Попри те, що локальний медіапростір постійно трансформується, молодих фахівців у Чернівцях катастрофічно бракує.

Чому випускники профільних факультетів відмовляються від роботи з мікрофоном, з якими фінансовими викликами стикаються місцеві медіа та хто триматиме інформаційний щит завтра – у сюжеті С4.

Шалений темп, цілодобовий потік новин та хронічний дедлайн під звуки сирен. Буковинські медійники зустрічають професійне свято в епіцентрі інформаційної війни. Утім, за картинкою в ефірі ховається серйозний внутрішній виклик – кадровий голод. Редакціям бракує свіжої крові, а випускники вишів рідко йдуть у практичну журналістику. Проте поодинокі новачки, які приходять у професію, розбивають стереотипи й працюють на рівні з досвідченими колегами. 

«Можу сказати, що професійність буковинської журналістики не змінилася в гірший бік. Це 100% за ось ці роки. Навіть у зрізі повномасштабного вторгнення – медіа просто змінилися, але в іншому: в тематиці, у викликах. Але з приходом молодих журналістів це не спрацювало в мінус нашій журналістиці», – говорить представниця Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення у Чернівецькій області Любов Нечипорук. 

Стандарти у Чернівцях ще тримають, але ціна цього – значне перевантаження редакцій. Романтика професії часто згасає під тиском фінансової реальності. Наслідки зруйнованого війною рекламного ринку відчутні й досі, а оклади в регіональних медіа часто програють очікуванням вчорашніх студентів. 

«Залежність від зарплати. Дуже невисока зарплата журналістів, дуже невисока. Вона не відповідає очікуванням умов. І ще є один фактор. Набагато скоротилися кількість видань, і, знову ж таки, передусім через економічні причини, зокрема, друковані видання. Онлайн-видань, як не дивно, на Сході України, де дуже складна ситуація, більше ніж у нас в тиловій Чернівецькій області», – зауважує доцентка кафедри журналістики ЧНУ ім. Юрія Федьковича Тетяна Смолдирєва. 

Ті молоді фахівці, які все ж поповнюють редакції, приходять у медіасферу з різною мотивацією. Для когось це стало втіленням дитячої допитливості чи продовженням телевізійної династії, а для когось – несподіваним компромісом після іспитів. Утім, кожен із них знайшов у щоденній роботі свій особистий сенс. 

«У мене завжди був такий тип спілкування, коли я ставила дуже багато запитань і слухала. Іноді мої друзі чи знайомі запитували, чому ти влаштовуєш нам допит. А я їм казала, що це не допит, просто в мене така манера спілкування – збирати інформацію. Мені сказали, що з тебе вийшов би гарний журналіст. Тоді я зрозуміла, що мені насправді хотілося б пов’язати з цим ремеслом своє життя», – розповідає журналістка С4 Катерина Тарасюк.

«Узагалі я не планувала її (журналістику – ред.) обирати. Вона обрала мене. Я з телевізійної родини. І я завжди себе переконувала, що я ніколи в житті не піду на телебачення. Але життя щось так покрутилося, і я опинилася тут. Працюючи журналісткою, я щодня зіштовхуюся з різними людьми. Часто, до речі, досить цікавими. І це було для мене відкриття, бо я завжди вважала, що люди дивні створіння і з ними нецікаво спілкуватися. Але це не так. Тому, спілкуючись з ними, я чогось десь навчаюся. І щодня переборюю себе – я трішки пишаюся цим фактом», – ділиться журналістка С4 Марія Соломатіна.

«Я пішов вчитися на журналіста, тому що я не знав, чого я хочу. Я хотів вивчати право, але вийшли проблеми з НМТ. Це було найбільше наближене до те, що мені подобалося. Я шукав роботу, і в мене підвернулася вакансія у медіа, що пов’язана з моєю освітою. Але не було вакансії журналіста – тільки оператора. Тому я вирішив хоч якось пов’язати своє життя з роботою в медіа. Тому зараз я працюю оператором. І, пропрацювавши певний час, я зрозумів, що мені це подобається більше, ніж журналістика», – каже оператор С4 Максим Чернега. 

Редактори телеканалів визнають: виховувати універсальних медійників доводиться з нуля безпосередньо в редакціях. Старше покоління готове ділитися досвідом, аби тільки було з ким. 

«Кадровий голод є журналістиці так само, як і в будь-якій сфері через війну. Багато наших колег зараз служать. Ми завжди відкриті для молодих фахівців. Це інше покоління насправді. І навіть якщо в них є недостатність досвіду, вони можуть приносити якісь свіжі, круті ідеї. І навіть ми, люди з досвідом, дослухаємось до них. Тому що десь ми на заїжджені теми, які вже знімалися багато разів, можемо дивитися трошки вузько. А вони нам з різних сторін підсвічують, що можна ще отак цю тему дослідити. Насправді з зумерами працювати класно», – зазначає головна редакторка С4 Олена Крячко.

Регіональні медіа адаптуються та виживають завдяки універсальності тих, хто залишився в строю. Журналістика точно не помре, адже запит на чесне й об’єктивне слово – вічний.

Слідкуйте за нами у Telegram