Романа Прокоп’юка мобілізували в березні 2024 року. Каже, поставився до цього спокійно, адже в сім’ї на той час воював брат і батько. Коли ж постало питання, де саме служити, — обрав 82-гу окрему десантно-штурмову бригаду. Не останню роль у цьому виборі зіграла порада інструкторів.

Про це пише С4.

«У кінці, коли прийшли ці списки — бачу 82 чернівецька, а нам так сказали наші інструктори й у жарт і не в жарт: у нас порада для вас — вибирайте бригади ближче до дому, бо якщо вам пощастить і ви повернетесь до кінця війни, то вам треба ще пів року відслужити у своїй бригаді», — розповідає ветеран російсько-української війни Роман Прокоп’юк.

Перші бої Роман зустрів на Харківщині. Побачене в понівеченому Вовчанську зняло всі питання про те, чому він тут і за що воює.

«Я заїхав туди й побачив, що вони зробили з містом за буквально тиждень-два. Я зрозумів тоді, що 100% я не жалію, що я тут, що я не пішов у СЗЧ. І зараз не жалію за тим, що я пройшов, що зараз у мене ампутація. Якби мені сказали, що треба це пройти заново з тими людьми, з якими я це пройшов — я би пройшов заново», — ділиться захисник.

Фатальний вихід стався під час евакуації на Курщині у вересні минулого року. Пряме влучання в бронемашину розділило життя на «до» та «після».

«Я пам’ятаю ми їдемо, сидить там наводчик, і я його питаю: “Це ж нас ягуар?”. Він відповідає: “Так”. Я питаю: “А він витримує РПГ?”. Він каже: “Ну так”, і тут одразу прильот. Воно залетіло, уся машина у вогні, мені здається, що ми почали горіти, і після прильоту я відчуваю дуже сильний біль. Насправді такі болі, що такого я ще ніколи не терпів, я в той момент молився і просив: “Господи, забери мене скоріше, бо я не можу терпіти цей біль”», — пригадує Роман Прокоп’юк.

Процес реабілітації ще триває, але чоловік намагається бути максимально самостійним. Найкращими ліками називає не стіни шпиталів, а спілкування з людьми. Тому, щойно з’явилася можливість, сів за кермо автівки.

«Не сказав би що дуже важко адаптувався, але не повністю ще, бо недолікували цю ногу й постійно вона мені заважає шукати якусь там роботу або ще щось. Чи навіть у побуті біля хати, наприклад у квартирі, чи допомогти дружині, то воно мене тримає, бо постійно на милицях. Зараз пішов таксувати десь так час від часу, не постійно, аби розвіятись, з людьми поспілкувався, і якусь копійку заробити», — каже ветеран.

Попри пережите, чоловік зберігає тверезий погляд на ситуацію в країні.

«Було зрозуміло, що війна. Поняття в тому, що коли війна, то не тільки гинуть люди з ворожої сторони, а гинуть люди з обох сторін, і поранених багато, загиблих, і кимось треба поповнювати. Я розумів, що рано чи пізно прийде час. Як я казав: “Якби ви там не хотіли, але якщо ця війна буде затягуватись, то служити будуть усі, вибору немає”», — говорить воїн.

Слідкуйте за нами у Telegram