Стереотипний образ посадовця виглядає приблизно так: великий дядько, який сидить у кабінеті, нічого не робить і бере хабарі. І цей образ живе у голові чи не кожного українця. Втім, у кожній ситуації є винятки. Прикладом «хорошого чиновника» можна з легкістю назвати Олексія Бойка. Людину, яка служить буковинській громаді, реалізовує безліч нових проєктів та не боїться труднощів.

Голова Чернівецької обласної ради поспілкувався з журналісткою телеканалу «С4» та розповів про свою діяльність, про труднощі, які виникають на посаді, нові проєкти, конфлікти та співпрацю з іншими гілками влади.

Тож на вас чекає гостре та цікаве інтерв’ю з першим обличчям області.

– Усі ми звикли до такого стереотипного образу чиновника – у головах людей це зазвичай великий дядько у кріслі. Хоча ми знаємо, що це насправді не так і ви цьому приклад. Розкажіть, як вам вдається підтримувати чудову спортивну форму?

– Єдиний мінус у фізичній складовій роботи – це малорухливий спосіб життя і це недобре, у тебе постійно не вистачає часу. Ти не можеш запланувати якесь тренування, біг тощо. Буває, що приїжджаєш о 3 год ночі з Києва і вставати о 5, щоб побігати – це важко для організму і швидше за все матиме негативний вплив. Але намагаюсь ходити, більше займатись якимись побутовими фізичними вправами. Погуляти по місту, подумати про те, що робиш і що потрібно ще зробити. Заодно подивитись на стан обласних комунальних закладів. Поки здебільшого пригнічує.

– Попри те, що вже почався третій місяць літа, кожен з нас все одно прокидається щоранку 24 лютого. Розкажіть, як ви сприйняли повномасштабне вторгнення та, які виклики спіткали обласну раду з настанням цього дня?

– Я думаю, що насамперед це ті виклики, які спіткали кожного громадянина. Нічим не відрізняється керівник чи працівник апарату обласної ради від пересічного громадянина, коли нависає така загроза. Або коли тобі телефонують о 5 ранку і кажуть «прокидайся, бо почалась війна». Ми всі знали, бо читали інформацію, що щось трапиться в найближчі 48 годин, потім 24 год (а війна у нас триває з 2014 року). Але очікували, що це буде наступ на тих же напрямках – Донецькому і Луганському. І ніхто не очікував бомбардування столиці України. Це мирний Київ. 21 століття. Європейська країна. І, в принципі, не допускаєш того, що є люди, яким може спасти на думку ідея бомбардувати мирне місто.

Страху не було. Було таке відчуття (знаєте, я його ніколи не переживав у житті) невизначеності і нерозуміння, як діяти у цей час. Є нюанси, є особливості, які неможливо передбачити ( з рухом, з внутрішньо-переміщеними особами), або як себе поведуть твої друзі, колеги, співробітники, кого ти знайдеш на роботі чи навпаки – не знайдеш. Ти не можеш цього передбачити, не може бути якогось алгоритму. Хоча він повинен був бути.

Я думаю, що ця жахлива обставина, що з 2014 року у нас ведеться війна – зіграла важливу роль і країна все таки готувалася. Є військові, ціла плеяда, які не служили у радянській армії. Це зовсім інший підхід до служби. Це дало величезну підтримку і основу для впевненості, що за тобою хтось є. Вище керівництво країни себе повело у цій ситуації саме так, як мало повести, на мою думку. Я думаю, що це десь 50% успіху від того, що Київ не змогли взяти.

24 лютого я просто прийшов на роботу і почав виконувати свої функції. Подивились законодавство, що де відбувається, привели у відповідність усі свої комунальні заклади, поспілкувалися з керівниками. Ми не знаємо є загроза чи нема, але готуватись завжди потрібно до гіршого. Тому перевірили захисні споруди: як вони працюють, за якою системою. І почали співпрацювати з обласною військовою адміністрацією.

– Знаю, що ви допомагаєте нашим військовим. Ви їздите на схід, відвозите туди багато гуманітарної допомоги, автомобілі для військових тощо. Розкажіть про це більше.

– Буває таке, що нам передають все люди, які нам довіряють і ми це мусимо кудись відвести. У таких випадках ми з ними радимось куди. Але таке ми робимо не часто. І не тому, що не хочемо. Якщо ми передаємо щось, то це зазвичай я і моє оточення, депутати обласної ради, яких я вважаю свідомими людьми й мені з ними пощастило працювати в одному скликанні. І через яких я себе вважаю таким самим депутатом, а не головою обласної ради. Ми всі один колектив. На жаль, не до всіх приходить це усвідомлення і не всі уявляють, що голова може себе так поводити. Але я вважаю це своїм обов’язком.

І через цю обставину я розбронювався 3 березня. І не через знання того, що мене не заберуть, а для того, щоб депутати бачили,  що ніхто не ховається перед цими законодавчими нюансами. І можна, розбронювавшись, спокійно працювати, не чекаючи повістки. Хоча, якщо прийде час і буде така необхідність, то я вважаю, ніхто нічим не гірший для того, щоб піти служити, віддати свій борг Батьківщині.

Щодо допомоги, то ми збираємо гроші в обласній раді, допомагають також депутати міської ради. Радимось, у чому є потреба, спілкуємось із кількома батальйонами і нашими військовими. І, як правило, це більшість людей із Чернівецької області. Вони нам кажуть про свою безпосередню необхідність у чомусь, на якій я зосереджуюсь. Не правильно буде збирати на танк чи Хаммер, щоб показати, що я щось роблю. Я питаю про конкретні потреби. «Нам необхідна машина, така і така», «Нам треба причеп». Навіть попросили тону солярки відвезти – купили і дали. Але це ми вирішуємо разом із тими людьми, які ті гроші дали. Нам звітувати нема перед ким. А ці звіти, які ми робимо, – це для того, аби люди бачили, що цю роботу потрібно виконувати, щоб бачили, що влада це робить і робить це прозоро.

Моя особиста присутність? Я знаю, що можу за ці два дні поїздок виконати якусь роботу тут. Але коли ти приїжджаєш, коли зустрічаєш там наших людей зі Сторожинецького району, або не знаєш людину, а виявляється що вона зі Сокирянського району, на блокпості…

Їдеш у 80-тку, де наші хлопці служать, питаєш що потрібно, береш контакти та щось робиш – вони відчувають підтримку. Відчувають, що тут є люди, за яких потрібно боротися. Ми по можливості допомагаємо їхнім сім’ям. Буває, що сім’ям тих, хто загинув, потрібно допомогти з похованням, буває, що потрібна операція.

І коли ти це робиш напряму ( а я ж даю слово, і коли я обіцяю – я виконую) люди себе там вільніше почувають, мені так здається.

– Ось вже наближається осінь. Хоча зараз потік вимушених переселенців не таких великий, як раніше, проте війна ще триває. І вони продовжуватимуть шукати прихисток у західних областях, зокрема на Буковині. Чи готова область до цього? І чи може наша область отримати якусь користь з цього? Зважаючи на те, що переїжджають нові підприємства, нові люди з новим для нас досвідом?

– Кожного дня, коли приходиш на роботу, маючи цей проміжок часу, коли на щастя нічого не прилітає, це велика можливість. За цей час щось підтягнути, допомогти державі, людям, чимось запастися, до чогось підготуватися. Особисто я і більшість людей з мого оточення, робимо усе можливе, кожен на своєму рівні.

Ми цю можливість реалізовуємо. І я намагаюсь цю ситуацію використати (у правильному розумінні), як би це жорстко не звучало. Бо ми мусимо цей регіон розвивати. І чим більше ми будемо це робити – то більше зможемо допомогти, а чим більше допомоги – тим буде швидшою перемога. Якщо ми сядемо тут і опустимо руки, не буде ніякої користі. А бадьорий настрій завжди допомагає.

Що стосується переселенців, то ми можемо бути готові настільки, наскільки можемо. Ніде не відома точна кількість місць для ВПО, у яких місцях їх можливо поселяти, а в яких ні. Ось настане опалювальний сезон, ми не знаємо чи витримає одне опалення чи інше, бо для прикладу: як правило, у спортзалах завжди нижча температура, але там займаються спортом, а тепер коли живуть люди – це інша ситуація. Це така спільна робота з громадами, з керівниками. Яку ми в принципі проводимо. Я вважаю, що ми повинні прийняти ту кількість ВПО, яку можемо повноцінно забезпечити необхідним. Виходячи з наших можливостей і надможливостей, то ми для цього робимо все.

– Колись у Буковини був величезний промисловий потенціал. Працювали такі підприємства, як «Кварц», «Гравітон», «Розма», «Легмаш» тощо. Хочеться згадати ще про легку та харчову промисловість. Цукерки «Буковинка» та горілку «Новоселицька» знали далеко за межами СРСР. Як ви вважаєте, чи можливо після нашої перемоги повернути цей потенціал?

– Я вважаю, що колись такий потенціал був у межах кожного районного центру. Ви згадайте, всюди був свій молокозавод, пивзавод, переробка тощо.

Але взагалі, на мою думку, у нас надзвичайно класна територія, густонаселена. А люди – це трудовий ресурс і потенціал. І я вважаю, що будь-яка справа може бути успішною і прибутковою там, де вони є. Тим паче ми маємо зараз ВПО. А якщо взяти харчову промисловість – це все схід. У нас таких спеціалістів небагато, а вони зараз усі переміщуються сюди. Щось «прийметься» тут. Але у мене таке враження, що все одно люди захочуть додому, і ті хто має поїхати назад, вони поїдуть. Тому нам треба робити те, що і у мирний час: створювати умови, давати людям сприятливий інвестиційний клімат, щоб їм було тут комфортно і енергетично класно.

У нас хороше географічне розташування, але були проблеми з кордонами, з транспортом і це створювало труднощі для можливості щось робити тут. Хоча умови у нас класні. Я думаю, що люди, які мають там свої підприємства, будуть робити дублюючі у нас, думаю, що багато служб також зроблять дублюючих. А це все податки і економіка.

На мою думку, всі розвинені держави роблять ставку саме на це – на ріст економіки, а не всякі політичні справи. Економіка – це оборонка, а оборонка – це важлива умова на світовому просторі. Ми пішли трохи іншим шляхом, але нам за ці 30 років не залишили іншого вибору. І зараз ми платимо велику ціну, аби довести, що ми насправді сильна держава.

У нас є ідеї, як розвинути область. Машинобудівництво ми не повернемо, це не в моїх силах. Але є інші шляхи. Вдалось відремонтувати та повернути до роботи Брусницький курорт. Знову ж таки спільними зусиллями депутатів обласної ради. (Правда нас позбавили судовим рішенням спецдозволу і довелося припинити його роботу). Але ми ж його відновили, попри те, що були голосні заяви окремих депутатів минулого скликання, що це не є можливим.

– Знаю, що ви реалізовуєте новий проєкт, а саме робите карту корисних копалин, зокрема карту мінеральних вод.

– Отож, в мене виникла ідея розвинути курортний потенціал області. Оскільки є суспільний запит на медичні та реабілітаційні послуги.

Якщо цим буде займатись обласна рада й у нас все вийде, інститут досліджень зробить  відповідний атлас, я його роздам кожній громаді. Будемо залучати іноземних інвесторів. Якщо вдасться побудувати таких 4, 5, 10 санаторіїв, то при них будуть і SPA-салони, і станції обслуговування тощо. А це ж додаткові робочі місця і відповідні податки. Я думаю, що я маю зараз цим зайнятись. У нас дуже великий потенціал в області.

– Розкажіть чи вдається співпрацювати з іншими гілками влади: військова обласна адміністрація, міська рада, районна рада.

– У нас нормальні робочі стосунки. Щодо ОВА, то коли все почалося, ми перейшли в частковий режим управління військової адміністрації. А потім почались з іншого боку «перегинання»: неправильне ставлення до інституту місцевого самоврядування. У мене весь апарат працював на Олімпії. Коли почались перші чутки про те, що там щось не те відбувається і з’явились вони не безпідставно, то люди пішли займатись іншими проєктами. Але ми зобов’язані були співпрацювати.

Я всі ці речі відклав. Було підтвердження щодо перевищення повноважень військової адміністрації по призначенню керівників. При тому, що звільненим керівникам ніхто не пояснив причини. Їх ніхто не запросив, не зробив зауважень щодо роботи. Їх просто викинули, як сміття і понабирали «своїх». Деяких за певні речі. А декого, аби просто легітимізувати свої попередні призначення, хоча в цьому уже не було потреби. Хоча були люди, які не були призначені в структурі ОВА вже по 3-4 роки. Я вважаю, що це була така можливість і спроби узурпації влади, користуючись положенням воєнного стану. Це моя особиста думка.

Але ми не подали жодного позову, оскільки вважали, що у нас є один ворог, і ми не змагаємося за місця. І все закінчилось тим, що нам не давали провести сесію. Це була пряма вказівка окремих керівників ОВА і депутати, які орієнтовані на них, спеціально зривали сесію, спеціально вносили пропозицію за заборону партії «ОПЗЖ», а потім з трибуни кричали і не давали за це голосувати. Я вважаю, що це не те щоб примітивна діяльність, а швидше з ознаками злочинності.

Тому, якщо ви щось декларуєте, то дайте це людям зробити, а потім подискутуєте, або зайдіть в кабінет і скажіть. А так, як заявляє мені голова фракції «БЮТ» Іван Мунтян, що «ця рада не працює, і ви не депутати, а ви не голова» (і все через те, що вони побачили, що тут їм нічого не світить у плані якогось продовження своєї «буремної діяльності»), то так не мало бути, як вони собі хотіли. Я надзвичайно стримано і терпляче поставився до цієї ситуації. І я знав, що правда одна і поводив себе так, як я вважаю, і мав поводити.

– Зважаючи на те, що зазвичай усі сесії в обласній раді напружені, навіть часто скандальні, як вам вдається залишатися таким спокійним і виваженим?

– Знаєте як? Я знаю, що окрім тих 2-3 депутатів заряджених на сесію і в яких є конкретна мета, є ще достатньо депутатів, які сюди прийшли виконувати свої обов’язки. За них проголосували люди та вимагають від них результату. І якщо я буду вестись на ці неадекватні речі (йдеться про меркантильні ідеї й бажання), то я поставлю своїх депутатів у незручне становище. Тому я зобов’язаний себе поводити так, як поводжу. А якщо хтось думає, що виведе мене з рівноваги, або думає, що прибіжить певний канал і зніматиме, як я «не в той бік подивився» – то марно. Я їм усім вже казав – що у мене терпіння стільки, що вистачить їх усіх зібрати на Соборній площі та обійняти.

Окрім того, я нікому нічого не винен, нікому не служу, крім буковинської громади. Я ні перед ким не мушу звітувати та можу зустрічатися з ким захочу (у деяких телеграм-каналах писали, що Бойко зустрівся з тим-то і тим-то), на площі, в кафе, якщо це у неробочий час. Це мої особисті функції. У мене представницька функція і я з усіма буду спілкуватися з тієї причини, щоб на Буковині був порядок. От і все. А робити те, що мені каже один клан або інший – це не за адресою.

– Зараз кожен українець живе у напрузі та стресі, як вам вдається із цим впоратись? Зважаючи на вашу посаду і на те, що на вас впало навантаження вдесятеро більше, ніж на будь-якого пересічного громадянина

– Я просто виконую свої функції. Кайфую від того моменту, коли виходжу з кабінету і знаю, що у мене щось вдалося. От я взявся за проєкт Юність Буковини, може це і не на часі. Я часто коли їду, або йду пішки (я люблю пройтись пішки та подивитись на стан у місті), а там зупинка, ЦНАП, там тисячі людей, десятки тисяч людей вдень перебувають. І ти дивишся, що це Юність Буковини, обласний заклад (одиниці наших закладів залишились у нормальному гарному стані: перинатальний, онкоцентр тощо. Якщо ви у місті побачите «вбите» приміщення, можете знати, що це комунальна власність обласної ради. Таке було керівництво, такі були пріоритети, що до такого довели, а тепер розповідають з трибуни, чому у нас найгірша область в Україні).

І це не просто моя примха, я знаю, що мушу це зробити. От ми і пішли, і  просто зробили. А найголовніше те, що туди діти наші ходять. І яка у них залишиться асоціація з дитинства? Якщо вони йдучи, можуть спотикнутися і ніс розбити на тих сходах, поки всі дяді в галстуках сидять у кабінетах розказують, яку величезну роботу вони проробили і мають цілу стопку нагород, подяк.

Ну мені некомфортно. Я хочу робити так, щоб після мене залишився хороший слід. Це не першочергове, але це також потребує уваги. Я це роблю або в позаробочий час, за позабюджетні кошти. Але їду і бачу порядок. І в мене вже є полегшення на душі, що я зробив якусь хорошу справу. А вже на наступний день з’являється азарт. І тут нічого особливого, просто задоволення від роботи, яку ти робиш. Якщо не заважають. А якщо заважають, то ти отримуєш подвійне задоволення. І бажаєш продовжувати.

– Щиро дякую за цікаву розмову.

Авторка: Люба Копоть