Воєнна репортерка Маргарита Потапова висвітлювала російсько-українську війну ще до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. У своє перше відрядження в зону бойових дій вона вирушила у свій день народження, щоб на власні очі побачити, як наші військові дають відсіч збройній агресії рф. Нині вона працює військовою кореспонденткою в проєкті Ukrainian Witness. Головною метою у своїй роботі, вона вважає, показувати глядачам наших захисників.

Про те, чим відрізняється робота на війні до 24 лютого й після, найбільші складнощі в роботі воєнного репортера та небезпечні для життя ситуації на фронті — читайте далі в інтерв’ю.

Як ви почали працювати воєнною репортеркою?

Працювала я репортеркою до повномасштабного вторгнення. Я була в редакції спецкору на каналі «2+2» і студії «1+1». Спочатку допомагала монтувати воєнні репортажі від наших кореспондентів. Потім уже, у 2021 році, на свій день народження я вирішила поїхати й побачити як воно там. [Подивитися] як виглядають окопи, бліндажі, поспілкуватися з військовими, спробувати зробити матеріали, і головне — дізнатися від тих, хто служить із 2014 року, як усе починалося.

Чим відрізняється ваша робота на війні до 24 лютого й після?

Головна відмінність — це те, що довелося вдягати бронежилет у Києві. Я дуже добре пам’ятаю момент, коли ми з колегою, з яким працювали на Донбасі буквально в січні, а потім перетиналися 22 лютого на Донеччині, й ось ми зустрілися в Києві, їхали на Броварський напрямок знімати позиції наших військ. Я ніколи, напевно, не забуду той погляд колеги і своє дивування тому, що в Києві довелося вдягати бронежилет і працювати під авіаударами.

Головні відмінності — це те, що все-таки фронт зараз не такий сталий, як був до повномасштабного вторгнення. Зараз багато є регіонів, де йдуть активні бойові дії. Це Харківщина, Херсонщина, Сумщина, Донеччина, це вже Дніпропетровщина. Ну й іноді доводиться знімати після ракетних атак і біля свого дому, це теж для мене було щось нове.

Як ви знаходите нові ідеї для подачі матеріалів, щоби утримувати увагу аудиторії?

Подача матеріалів змінюється. Два роки війни, це все-таки треба тримати увагу і фокус глядача. Погано, що фокус глядача ми можемо утримувати тільки на якихось актуальних, кричущих випадках. Це якісь авіаудари, обстріли, це зрушення фронту, це зараз ризик втрати міста Покровськ — ось актуальна тема. Подача матеріалів має змінюватися залежно від того, для кого ти хочеш зробити цей матеріал. Я зараз працюю з редакцією, яка орієнтована на YouTube, тому ми робимо такі мінідокументальні фільми. Десь під музику, десь з елементами якогось кліпового монтажу, але обов’язково з нашими героями. Думаю, що через героїв, через їхню самобутність і відчайдушність нам вдається все-таки тримати фокус і увагу глядачів. З останнього, це прям крутий танкіст, Синиця його звати. Мій земляк із Дніпра, який читає реп, і він є на всіх платформах. Він читає реп про війну, бо це правдиво. Мені здається, що це дуже актуально зараз показувати таких героїв, і якби знайомити глядачів з українською музикою, навіть із Покровського напрямку під час знімання. Це дуже круто.

З ким ви працюєте в команді та як організовуєте роботу в таких небезпечних умовах, щоб мінімізувати ризики?

Зараз я працюю з оператором Олександром Давиденком. Він родом із Маріуполя і йому не треба зайвий раз говорити, нащо ми це знімаємо, навіщо ми туди ідемо і для чого це все. Його мотивація мені зрозуміла. І те, що ми можемо не спати по три доби й після цього далі їхати знімати — це нормально. Я вважаю, це круто, коли в команді є таке взаєморозуміння, але треба домовлятися на березі, чи готова до цього людина, і зважати, можливо, на якісь особливості організму чи щось таке, тому що ми всі живі люди, ми втомлюємося. [Треба] домовлятися і обговорити приблизний план дій та те, що ми робимо далі, і корегувати залежно від ситуації. Часто буває так, що я з оператором навіть про теми зйомок спілкуюся. Чи варто це знімати, чи ні, що із цього може вийти, тому що він теж досвідчений, він як одиниця нашої команди теж має право голосу, і це дуже важливо.

Мінімізувати ризик для себе та інших у цих умовах неможливо. Єдине, що я можу попросити просто оператора під час зйомок, це перевірити аптечку, [запитати] чи він бере її із собою, чи одягає він броню та каску. Я за цим слідкую. І ще в мене є така особливість, що я, наприклад, із дуже високими операторами боюся працювати, тому що в разі чого мені треба буде його на собі тягти, а він там важить у три рази більше, ніж я. Я на це зважаю і іноді відмовляла операторам. Казала не ображаєтеся, бо я свої фізичні можливості сприймаю реально. Тому оператор найближчої до вас статури — це запорука того, що ви зможете його витягнути в разі обстрілу, й у випадку, якщо він буде поранений. Так само ви маєте розуміти чи він вас витягне в разі чого. Теж треба дивитися і розуміти, як людина в стресовій ситуації себе поводить, бо ми не знаємо як себе можемо проявити в ті жахливі моменти. Але класно, якщо ви пройдете з оператором усі ці стадії. Побачите в його очах страх, він побачить у ваших очах страх і зрозумієте, що ви дієте дуже обопільно. Мені щастило, щастить, і надіюся, що буде й надалі щастити на класних операторів.

Які, на вашу думку, найбільші складнощі в роботі воєнного репортера?

Складнощі починаються від того, як напишете запит на дозвіл роботи з деякими підрозділами й чекаєте відповіді. Чекаєте, чекаєте, чекаєте, бо в нас українська паперова армія, без запитів і дозволів нікуди. Для цього треба дзвонити, писати, питати, нагадувати про себе. Для багатьох це складно. Стукати в закриті двері з десятого, одинадцятого та дванадцятого разу — це теж вміння, які не кожному в принципі дані. Тим паче, що в нинішніх стресових умовах не всі добивають до кінця. Але я вважаю, що якщо ви хочете бути класними журналістами, то треба все ж таки працювати над собою, і треба добиватися свого.

Складнощі в тому, щоб доїхати до точки, де ви хочете знімати, щоб цей підрозділ вас чекав і в нього був час, щоб не стався форсмажор якийсь, щоб [зйомку] не перенесли на інший день. Але треба розуміти, що гнучкість, це теж класна риса. Що те, про що ви домовляєтесь, не факт, що станеться. Головне розуміти, на які поступки ви можете піти. Тобто орієнтуватися вже за ситуацією і змінювати все. У мене була зйомка в минулому відряджені, яку я планувала в перший же день, а відзняла її аж у передостанній день перед тим, як виїжджати з Донеччини. І це нормально. Класно, що я хоча б це зняла. Ну й головні складнощі в роботі, це те, що вас усюди російські війська хочуть вбити.

Як орієнтовно виглядає процес роботи воєнного репортера над одним матеріалом, від ідеї до його реалізації?

Зазвичай ми пропонуємо ідеї нашим редакторам, керівникам проєктів. Розуміємо, що зараз на слуху, що актуально. Як ми можемо показати це не так, як інші, якщо інші вже показували, й [розуміти] через скільки матеріал буде готовий і наскільки він буде актуальний. Головне, щоб ми працювали вдовгу. Так ми робили із Часовим Яром. Ми згадали його історію, поїхали туди й показали ці руїни, показали цей вогнетривкий завод. І я думаю, що в нас непогані перегляди були саме через це. Навіть через рік-два цей матеріал буде актуальний, його буде цікаво подивитися. Плюс наші захисники, які тримали там оборону, це теж хроніка, яка, я думаю, буде актуальна ще довгий час.

Плануємося. Розуміємо, яка тематика, коли ми зможемо поїхати, складаємо орієнтовні списки зі знімальних днів, що, де, коли знімаємо. Відправляємо запити на роботу, доводимо до відома підрозділи, чи мають вони змогу з нами попрацювати чи ні. Якщо так, то на який день. І беремо із собою обов’язково ноутбук, щоби переганяти відео до режисерів монтажу, кольористів. Плюс редакторські правки, плюс обов’язково керівники підрозділів, командири мають переглянути цей матеріал, щоб ми нічого зайвого не показали, не розповіли. Навіть якісь номерні знаки на техніці, якісь особливі мітки. Ми можемо не звернути на це увагу, а це буде важливо і ворог це помітить, і зможе завдавати ударів. Ще нам автори, буває, довго відповідають, чи можемо ми використовувати їхні композиції в наших матеріалах, це теж займає час. Буває, що там тиждень може тривати [робота над матеріалом], а іноді, от як зараз, ми все ще очікуємо відео від бійців, тому вже пів місяця чекаємо, поки матеріал побачать глядачі.

Яку тему про війну ви хотіли висвітлити, але ще не вдалося?

Це Курщина, тому що попрацювати з військовими, з підрозділами, з бригадами саме на позиціях поблизу «нуля» ще нам не вдавалося. Це поки закрита інформація, тому що там дотримуються інформаційної тиші, там операція ще триває, і в залежності вже від результатів, я думаю, що нам це або вдасться, або не вдасться. Що зробила я? Я всім, кому можна, хто працював на тому напрямку і працює зараз, я їм писала постійно, по декілька разів на кілька днів, і питала чи є можливість взагалі до них якось доїхати, з ними попрацювати. І постійно тримаю руку на пульсі. І ще операція по Енергодару. У мене ще ця тема під грифом «секретно». Головне управляння розвідки вже трохи привідкрило завісу, вони розповіли про цю операцію. Це про Запорізьку атомну електростанцію, коли українські війська зробили кілька штурмів, щоб відбити АЕС. Там зведений загін був, кілька підрозділів працювали, але вони були під командуванням ГУР, тому тільки розвідка має право висвітлювати ці події. От я хочу колись розповісти про цю операцію більш детально й показати ті підрозділи, які були там залучені.

На вашу думку, як можна налагодити контакт із командирами та пресофіцерами для подальшої успішної співпраці?

Головне — це показати ваші матеріали. Я вважаю, що ваше обличчя — це ваші матеріали. Якщо ви з тим підрозділом ще не працювали й незнайомі, класно було б поспілкуватися особисто, познайомитися десь за нагоди — це найліпший варіант. Якщо так не вдається, то в телефонному режимі знайомитеся, спілкуєтеся. Далі з командирами обговорюєте деталі роботи або те, що вас цікавить. Наступного разу, якщо відзняли [матеріал], усе круто, усім усе сподобалося, вам буде вже легше до них потрапляти, і буде довіра. Головне — це довіра, людяність і розуміння. У нас часто таке буває, що знайомі пресофіцери обіцяють, що буде можливість попрацювати, а потім усе скасовується. Але ж ми розуміємо, що це війна, що це бойові дії, що це обстріли, що це життя бійців. Тут наполягати на тому, що везіть нас кудись на позиції, бо ви нам обіцяли, трохи егоїстично, я вважаю. Треба бути в цьому плані гнучкими, людянішими, і розуміти та зважати на обстановку.

Як часто під час вашої роботи траплялися небезпечні для вашого життя ситуації?

Я іноді навіть не хочу деякі моменти згадувати. Це обстріли з мінометів, керовані авіаційні бомби, які вибухають. Це дуже страшно. Але зараз це більше дрони. От ми з танкістами працювали, і щось дзижчить зверху, і ти не розумієш чи це наш дрон, чи російський. Якщо він не вражає техніку і вас, і він не летить у ваш бік, то значить це не по вашу душу. У Херсоні під час прямого ввімкнення [із центру міста] був обстріл, градами накрили буквально сусідні двори. Ми включення допрацювали, але було складно і страшно. Теж незрозуміло, по кому росіяни стріляли. Не думаю, що ми були головною ціллю, що вони там десь побачили пряме включення і вирішили обстріляти градами. Хоча велику наліпку «PRESS» я замінила на меншу, тому що російські війська не дотримуються міжнародних конвенцій і гатять. Розвідувальний дрон над нами висів, коли ми наслідки обстрілів знімали, це був російський дрон, і якби ми там працювали понад десять хвилин, десь би затрималися, не факт, що до нас би не прилетів той чи інший FPV російський. Усе, що ми переживаємо, є в наших матеріалах, ми все показуємо, усім ділимося. А загадувати це не хочу.

Які поради ви б дали журналістам-початківцям, які планують працювати в зоні бойових дій?

Зрозуміти чи воно вам треба — оце найголовніше. Чи готові ви до цих стресових ситуацій, чи готові бути понад добу або двох бути на ногах і без сну. [Зрозуміти], як ви поводите себе в стресі, скільки максимально навантаження можете на себе взяти, бо іноді на зйомках доводиться не тільки техніку носити, а ще й допомогти хлопцям, допомагати евакуйовувати. Коли бачимо, що є загроза обстрілів, і ми можемо допомогти швидше завантажити родину з її речами в автівку, ми це робимо. І так мають робити всі, мені так здається.

Обов’язково, це тактична медицина. Це класні аптечки. Ви маєте розуміти, що є у ваших аптечках і як цим користуватися. Це амуніція: бронежилет, каски, одяг. Це дводенні, триденні курси з виживання десь у полях, щоб розуміти, як ви орієнтуєтеся на місцевості, як поводите себе в надзвичайних ситуаціях, як ви реагуєте на кров, смерті. На це теж треба зважати. І чи ви розумієте, як потім із цим жити далі, і яка, можливо, психологічна допомога потрібна вам. Як лишатися при цьому адекватною людиною, співчутливою і із жагою до життя, це важливо. [Важливо] показувати не себе на війні, а героїв, цих бійців — це головне правило.

Читайте також інтерв’ю з:

• воєнною репортеркою онлайн-медіа «Ґрунт» Вікторія Кравчук
• фіксером телеканалів France 2, TG1 та TG3 Ярославом Олійником
• воєнною репортеркою онлайн-медіа Hromadske Діаною Буцко
• воєнною репортеркою команди Bihus.Info Надією Сухою
• фіксером телеканалів TF1 та LCI Костянтином Яременком