Аркадію Мардару зараз 92. У період Голодомору 1946-1947 років йому було 14.

З журналістами С4 Аркадій Мардар поділився спогадами про страшні часи, а також розповів про те, як його родина змогла пережити голод.

Весна 1946 року принесла 14-річному Аркадію Мардару важкі випробування. Батько хлопця отримував листи від продовольчих структур із вимогою віддати всі запаси їжі за нібито заборгованість перед державою. Такі дії поширювались і на сусідів, а згодом і по всій країні. 

«Це було вночі. Декілька людей заходять в хату. Декілька було на вулиці із залізними прутами. Шукали, де могли бути закопані продукти. Вони нічого не знайшли. Вони по хатах, по коморах почали шукати продукцію і це все збирали. У нас на поді (горищі – ред.) найшли гладуш з фасолею. Мама моя забула за нього. Вони це все зсипали в один мішок. Тоді чоловік із вулиці прийшов у будинок і сказав, що нічого немає, і вони пішли. Тоді почався справжній голод», – пригадує чоловік.

Щоб вижити, люди різали худобу, продавали майно, а батько Аркадія віддав сімейні поля. Старший син сім’ї пішов до армії, рідна сестра Аркадія отримала продовольчу картку на 250 грамів хліба на добу. Він почав працювати та разом із батьком їздив на південь України, обмінюючи речі на картоплю.

«Одного разу ми доїхали до Стрия. Я лишився у вагоні стерегти скарб, який наміняли, і почув поряд крики й стрільбу. Я вийшов подивитись у чому справа. Там стояв поїзд. Виявилось, що голодуючі відкрили вагон і почали його грабувати. У тому вагоні було борошно, яке йшло на Ужгород. Це борошно відправляли за кордон у шовкових мішках, а свій народ примушували гинути у нужді», – розповідає свідок голоду.

Аркадій Мардар говорить, що Голодомор 1946–1947 років був трагедією, де виживання коштувало людської гідності.

«Коли я з батьком йшов на вокзал, то нас попередили, що на вокзалі продавали млинці з картоплі обжарені і холодець. Холодець попередили не брати, бо він був з дитячими нігтями. Він був зварений з людських органів, з дітей, і був холодний. І його продавали. Цю жінку, яка варила цей холодець, її спіймали й водили з головою дитини по Кельменцях. А це була її власна дитина», – ділиться жахливими спогадати Аркадій Мардар.

Померлих від голоду ховали без трун, у спільних ямах, без хрестів, адже на це ні часу, ні коштів не було: «Мені було дивно, що на кладовищі не було жодного хреста. Тому, що всі ці хрести вийняли й спалили. Спалив хто? Люди. Бо окрім голоду, був і холод».

Окрім того, що люди помирали від голоду, КДБ-істи убивали їх і просто так. Один із них час від часу приходив до будинку родини пана Аркадія. Ночував тут і потім знову йшов до роботи. 

Людей змушували віддавати останнє. Поля та землі, де навіть були будинки – конфісковували або примушували платити оренду. 

«Якщо була корова – здавали молоко, якщо кури, то треба було яйця здати. Дерева обкладались податками. Хто не платив, то того судили. Забороняли ходити по полю збирати колоски. За кожен колосок давали 10 років тюрми», – додає свідок Голодомору 1946-1947 років Аркадій Мардар.

У 1947 році з’явились колгоспи. З часом скасували талони на продукти. В регіоні почали збирати перший більш-менш пристойний врожай, який дозволив зменшити масштаби голоду. Водночас репресивна політика продовжувала діяти. Страждали і помирали у селах і містах Української РСР люди різних національностей: українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло понад 1,5 млн українців.

Слідкуйте за нами у Telegram