Костянтин Яременко — локальний продюсер французьких телеканалів TF1 та LCI. Фіксером він став у березні 2022 року й за цей час встиг попрацювати приблизно з 20 командами різних ЗМІ. У 2024 році за свою діяльність Костянтин Яременко отримав відзнаку «За сприяння війську» від Головнокомандувача ЗСУ.

Про роботу з іноземними медіа, регулювання діяльності фіксерів та можливість стати локальним продюсером без журналістського досвіду — читайте далі в інтерв’ю.

Коли і як ви стали локальним продюсером та з якими медіа працюєте?

Локальним продюсером я став у березні 2022 року. У кінці лютого 2022-го мій знайомий, який із часів Майдану працював із французьким телеканалом TF1, запитав, чи є хтось у Києві [зі знанням] французької або з англійської мови та автомобілем. Так, як я не виїжджав із міста, то відгукнувся. Але спершу [знайомий] сам працював з TF1. Перше медіа, з яким я працював, це був естонський публічний мовник ERR. Співпраця з французами була анонсована в кінці лютого, а фактично ми почали [працювати] 5 квітня 2022 року.

Взагалі медіагрупа TF1 — це найбільша медіагрупа Європи, яка займає 27% європейського медіаринку. Відповідно найбільший телеканал Франції — TF1. Телеканал LCI — це новинний телеканал групи TF1, він завдяки постійній присутності [знімальної] групи в Україні дуже сильно піднявся в рейтингах.

За цей період я попрацював із 19 чи вже 20 командами різних медіа, з якими випрацьовується професійний контакт. З кимось він кращий, з кимось — гірший. Один із репортерів працює, наприклад, тільки зі мною. Є журналісти, які не надають перевагу комусь конкретному, вони працюють із тим, хто доступний. Деякі журналісти працюють із декількома одразу. У них є постійний [фіксер] і хтось напохваті, або паралельно.

Поясніть, у чому полягає ваша робота, хто та як визначає тему матеріалу, а також як та скільки зазвичай триває робота над ним?

Перед приїздом [знімальної] групи починається підготовка до роботи. Вона може бути абсолютно конкретно прописана щодо запитів на конкретні бригади, політиків, військових, конкретні міста, а може бути більш загальною. Наприклад, нам треба охопити Північ, Південь, Схід і Захід. Готуються та надсилаються запити. Але є нюанс. Ми можемо запланувати [роботу] за місяць до приїзду групи, але не завжди репортер знає, хто буде його оператором, хто з ним приїде, а ця інформація потрібна для запиту. Тобто, якщо є дозвіл на роботу з військовими з прописаним складом [команди], то має бути саме цей склад. Далі, по приїзду, плани конкретизуються. Якщо ми можемо домовитися з бажаними спікерами — добре. Якщо ні — тоді все починається в абсолютно ручному режимі, і доводиться, скажімо так, жонглювати. Наприклад, у нас є дві поїздки в Харків із різницею у два дні. Для когось це проблема, для когось — ні. Залежить багато від групи.

Треба розділити телеканали TF1 і LCI за форматами. LCI — це поточні новини. Те, що відбулося сьогодні-вчора або пов’язано з тим місцем. Наприклад, ми приїхали в Куп’янськ на місце, де був ринок. [Туди] півтора тижня тому прилетіла керована авіаційна бомба, тому ринок зараз в іншому місці. Ми показуємо їх обидва. А в сюжетах телеканалу TF1 має бути мінімум три дії. Якщо ми говоримо, наприклад, про якийсь зразок сучасної української зброї, то це має бути його виробництво, застосування на полі бою, і коментар військового.

Підготовка починається на етапі розуміння того, що та чи інша група, той чи інший репортер приїздить. Тоді готуються теми й над ними починається робота. Теми є абсолютно різні. Наприклад, тематика того ж виробництва зброї дуже важка в погодженні. Тематика інтерв’ю з президентом — так само. Тематика поточних подій достатньо легка. Тут питання тільки в плануванні. Якщо за п’ять днів напишеш запит [на роботу з військовими], то абсолютно [реально] отримати це погодження. Із пресофіцерами деяких бригад є вже певний зв’язок, ми один одного знаємо й розуміємо як відбувається організація [роботи]. Щодо офіційних осіб, то часто є відкрита дата. Тут треба бути готовими, що якоюсь темою треба буде пожертвувати, тому що є певні пріоритети. Команди, з якими я працював, вони не женуться за сенсаціями, кров’ю і так далі. Якщо стався приліт керованої авіаційної бомби по багатоповерхівці в Дніпрі або в Харкові, і ми перебуваємо там, ми це знімаємо для того, щоби показати аудиторії, що відбувається прямо зараз.

Я собі накопичую певні ідеї, розумію, яка тема може бути актуальною. Багато чого насправді не є актуальним, але є різний світогляд. Наприклад, ми знімали в Кривому Розі бомбосховище із часів холодної війни. Ми прийшли в це бомбосховище, а там була підготовка до лялькової вистави для дітей нацгвардійців. Ми зробили про це сюжет, зняли ляльковий і класичний театр, поспілкувалися з ростовими фігурами, з героями. У результаті сюжет абсолютно зайшов і аудиторії, і редакторам, викликав бурю позитивних емоцій, що було абсолютно неочікувано.

Місія зазвичай триває до 21 одного дня, іноді коротше. Залежить від графіка того чи іншого репортера.

Чи узгоджується з вами матеріал перед публікацією/виходом в ефір для перевірки помилок, які можуть виникнути через мовний бар’єр? Як це контролюється?

Я, уже, маючи досвід і розуміючи, які є вимоги щодо безпеки, слідкую за цим у процесі. Інколи ми знімаємо на дві-три камери й за всім не прослідкуєш у процесі, тому я ще раз нагадую про ті чи інші обмеження. Якщо це цивільний сюжет, то в принципі необов’язково за цим слідкувати, якщо — військовий, по-перше, я за цим слідкую, по-друге, є вимога погодження сюжету зі службою безпеки того чи іншого підрозділу перед його публікацією.

Перекладом займаюся я. Є різні сценарії. Дехто ставить запитання співрозмовнику й отримує відповідь українською чи російською мовою, і я перекладаю одразу. Дехто, розуміючи певні слова, емоції, і не чекаючи на мій переклад, ставить наступні запитання. У будь-якому разі, коли йде робота над редагуванням сюжету, я ще раз переслуховую все й роблю точний переклад, бо іноді в польових умовах не вдається перекласти все чітко. Або бувають випадки, коли репортер під час зйомки чує щось і робить певний висновок, а він таким не є, тому переклад контролюється. Єдине, що неприйнятно погоджувати, це, по-перше, текст репортера, по-друге, інколи деякі пресофіцери обурюються, коли військовослужбовець говорить російською. Нам, по-перше, байдуже, бо ми перекладаємо, по-друге, мова співрозмовника — це його право. Також є командування, яке прискіпливіше ставитися навіть не до формувань чи безпекових моментів, а до того, що військовослужбовець поставив автомат на землю, і може вимагати вирізати цей момент. Усе дуже індивідуально. Основне — це безпековий момент. За останні десять сюжетів на військову тематику питань до нас від бригад не було, тому що на етапі редагування ми все поправили, почистили, замалювали, де треба. Формулювання тексту [репортера] не обговорюється. Іноді, якщо в мене є якісь питання до коментаря репортера в сюжеті, і я маю сумніви навіть [переклавши його], я звертаюся до колег, які володіють французькою мовою, щоби пересвідчитися, що там немає ніяких загроз для героїв сюжету або для іміджу країни.

Чи вказують вас як співавтора під час публікації або виходу матеріалу в ефір? І чи підписували ви угоду про співпрацю зі ЗМІ, з якими працюєте?

Так, вказують. Деякі за цим дуже слідкують, деякі — ні. Можна про це попросити [журналістів], і вони нагадують про це редакторам. Зазвичай співавторство оголошується перед або після сюжету в ефірі. Також публікують [матеріали] у мережі Х, і якщо відмічають репортера, оператора, то й локального продюсера також.

Угоду не підписували. На кожну місію маю лист від редакції з вказанням складу команди, з моїм ім’ям у тому числі, на основі якого ми працюємо. У принципі не було ніяких нюансів щодо погоджень зі сторони української адміністрації, влади і війська. Не було ніяких нюансів із тими медіа, з якими я працював щодо оплати, домовленостей. Тому не бачу особливої необхідності в цій угоді. Для Європи достатньо листування електронною поштою, у месенджерах, щоби підтвердити факт тих чи інших домовленостей. Якщо ми говоримо про якісь цивільно-правові відносини, то мені достатньо того листа, у якому я вказаний як член команди.

Як вирішується питання вашого забезпечення бронежилетом, захисним шоломом та аптечкою?

На початку медіа мало й орендувало приміщення, де зберігалися аптечки, бронежилети. Зараз вони возять щоразу кожен своє. Я маю орендований [комплект захисного спорядження]. Зараз навіть не скажу, через кого точно [орендував]. Є декілька організацій в Україні, які надають бронежилет, шолом, протигаз і аптечку. Українцям, наскільки я пам’ятаю в умовах написано, до кінця воєнного стану [надають], іноземцям — на час їхнього перебування в Україні. Я маю такий бронежилет і шолом, аптечка в мене своя.

Оскільки робота фіксерів наразі не регулюється законодавством, якими документами ви керуєтеся у своїй роботі?

Наказом Головнокомандувача №73 — це наша «біблія». Відповідно до нього, не можна майже нічого знімати, але працюємо насамперед із розумінням безпеки військових і цивільних. Репортери працюють згідно з конвенціями і стандартами, ухваленими у Європі і світі. Ми інтерв’ювали військовополоненого, якого щойно взяли на східному напрямку. Ми не показували його обличчя, хоча він був не проти, наша сторона, яка його тримала, була не проти, але, відповідно до міжнародних норм, ми не показували обличчя. Так само ми не беремо в руки зброю, ми не їдемо на танку чи БМП, тому що ми не є комбатантами.

Росія не зважає ні на які міжнародні норми. Напис «PRESS» на бронежилеті чи шоломі нас не вбереже від ворога, але це нас відсторонює і юридично захищає. Уже чисто інтуїтивно використовую або не використовую шолом, або навіть із бронежилета знімаю наліпку «PRESS». Тому що, коли ти заїжджаєш у розбомблене село, де люди ходять без засобів індивідуального захисту, а ти в броніку й касці, на тебе дивляться як на дурника. Відповідно і спілкування з людьми відбувається на одній хвилі. Одяг, якщо ми йдемо на роботу в лісову місцевість, [одягаю] зелений, якщо степову — жовтий. Тобто намагаюся себе закамуфлювати відповідно до локації.

Акредитація від Міноборони дозволяє роботу в комендантську годину. Чи вважається роботою повернення із зони в бойових дій у Київ у комендантську годину? Київська влада вважає, що має ще бути пропуск на автомобіль, й іноді на блокпостах репортерам пропонують залишити авто і йти пішки.

З вашого досвіду, наскільки добре іноземні журналісти розуміють контекст війни в Україні? І наскільки активний зараз інтерес іноземних журналістів до війни в Україні?

Усі ті, з ким я працював, досить добре розуміються на тому, що відбувається в країні, постачанні зброї і так далі. Американка з газети New York Post в лютому приїздила, аби донести своїй аудиторії, що нам потрібна допомога. Ми робили репортажі з ремонтних бригад, із бригад, які використовують зброю на полі бою. Тобто вона в контексті всього цього. Французи — безумовно [в контексті]. Наразі команда телеканалу LCI постійно перебуває в Україні. Єдиний виняток — із початку повномасштабного вторгнення їх не було тиждень, коли почалася історія з Ізраїлем. Потім вони повернулися, і знову безперервно перебувають тут.

На вашу думку, наскільки легко чи складно для людини без досвіду роботи в журналістиці стати локальним продюсером?

Багато локальних продюсерів не мають ніякого досвіду в журналістиці. Дехто виїхав чисто знанням мови, дехто волонтерив, щось колись перекладав, і потім став досить успішним локальним продюсером. Я не маю журналістської освіти. По суті [мені допомогла] моя адаптивність, життєвий досвід і раніше напрацьовані зв’язки, вміння дуже швидко знайти інформацію і відсутність якогось бар’єра в спілкуванні з новими людьми. Усе залежить від людини, від її попереднього досвіду, тому що однієї мови замало. Але я знаю приклади, коли людина, знаючи мову, на певний час змогла стати локальним продюсером. Про успішність судити не можу. Звісно, краще, якщо є якийсь журналістський досвід. У мене під час роботи з французами напрацювався досвід того, що їм потрібно. При тому як персонально з кожним із репортерів, так і в цілому для каналу. Що хочуть бачити редактори і як це показати. Зараз, коли перекладаю, я вже розумію, що ця фраза класна, але не про це, а ця фраза ніяка, але те, що нам потрібно. Це вже досвід. У мене його не було абсолютно ніякого.

Що ви порадите тим, хто хоче стати локальним продюсером? Чого варто навчитися або зробити перед цим?

Пройти курси з домедичної допомоги, із цифрової безпеки, з оцінки ризиків — це дуже важливо, навіть важливіше, ніж домедична допомога. Тому що, якщо все правильно розрахувати, оцінити ризики, то та медична допомога й не знадобиться. Оцінка ризиків залежить від людини і її досвіду. Хтось має в голові розуміння, що, заїжджаючи в зону бойових дій, треба бути максимально уважним до всіх звуків. Якщо ти десь паркуєшся, то краще стати під деревами. Одяг має бути відповідний — темніший, рукава довгі, але в жодному разі не камуфляжна форма. Цифрова безпека залежно від того, якою є імовірність бути перехопленим. Я не вірю в дотримання «кацапами» якихось гуманітарних питань. Інша історія — взагалі розуміти, чому потрібно бути в режимі літачка в прифронтовій зоні. Я, наприклад, маю додатковий телефон і сім-картку, які використовую в прифронтовій зоні, щоб взагалі мінімізувати потрапляння з особистим номером у якісь бази, тому що ворог не стоїть на місці, він дуже сильно розвивається і просто перехоплює [зв’язок]. Це дуже серйозна тема, вона не сильно розвинена, але варто звертати увагу на це також.

Фізична форма. Треба розуміти, які є обмеження, [наприклад], алергія на пил, бо ідучи кудись, де поле й випалена земля, розуміємо, що людина буде малоефективна.

Треба розуміти, для чого це робиться, для чого людина хоче стати локальним продюсером, який результат це дає. Я на початку відгукнувся, бо хотів просто якимось чином бути дотичним до висвітлення ситуації в країні. Я отримав відзнаку від Головнокомандувача за сприяння війську — це приємно, але це не є першою причиною [моєї роботи]. Перша причина — це робити щось корисне. Коли UNITED24 ще не мав якихось великих результатів, ми зняли сюжет і показали в ньому посилання на сайт, і це потім дало конкретний фінансовий результат. Коли робили сюжет про стару радянську артилерію, французький генерал телефонував французькому репортеру зі словами: «Я зрозумів необхідність новітньої техніки для України». На своєму рівні, можливо, він буде щось ініціювати або, якщо буде порушене питання, він зможе стояти на стороні України. Вони це бачать, і я відчуваю цей зворотний зв’язок. Також зараз з особистих знайомств з активними військовими, які щось пропонують, закликають західну спільноту долучатися до якихось історій, також передаємо їм цю інформацію. Маємо фідбек, певні рішення і певну залученість — це дуже сильно допомагає.

Основна порада — це робити свою роботу добре в будь-чому, і слідкувати за безпекою як своєю, так і за тим, що виходить в ефір.

Читайте також інтерв’ю з:

• воєнною репортеркою онлайн-медіа «Ґрунт» Вікторія Кравчук
• фіксером телеканалів France 2, TG1 та TG3 Ярославом Олійником
• воєнною репортеркою проєкту Ukrainian Witness Маргаритою Потаповою
• воєнною репортеркою онлайн-медіа Hromadske Діаною Буцко
• воєнною репортеркою команди Bihus.Info Надією Сухою