«Найскладнішим було розуміння, що це прицільна робота по нас», — воєнна репортерка Надія Суха
«Найскладнішим було розуміння, що це прицільна робота по нас», — воєнна репортерка Надія Суха
Швидкі новини
«Найскладнішим було розуміння, що це прицільна робота по нас», — воєнна репортерка Надія Суха
Журналістка Надія Суха до початку великої війни робила паузу у своїй медійній кар’єрі. Однак із початком повномасштабного вторгнення повернулася до журналістики, щоб висвітлювати найважливіше — війну. Спочатку писала для Telegram-каналу «Україна: оперативно», який згодом трансформувався в онлайн-видання «Ґрунт», працювала в проєкті Ukrainian Witness, а нині — воєнна репортерка у Bihus.Info.
Про матеріал, який найбільше запам’ятався, ризики для життя під час роботи на війні та бажання припинити працювати на передовій — читайте далі в інтерв’ю.
Як ви стали воєнною репортеркою?
Насправді все дуже просто. На жаль, я стала саме воєнною журналісткою на початку повномасштабного вторгнення. На той момент я робила паузу в кар’єрі й займалася трохи іншим. Це було пов’язано з комунікацією, проте не було напряму із журналістикою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я про це дуже пожалкувала, бо бути журналісткою — це те, що я роблю найкраще, і я зараз не при ділі. Тому я почала шукати різні можливості реалізувати це й почати писати, знімати, говорити про війну. Оскільки я не була журналісткою якогось конкретного медіа, то я писала в знайомі мені редакції, журналістам, редакторам.
Найперший досвід — це була деокупація Київщини. Я співпрацювала із сайтом Hromadske, писала їм репортажі. Паралельно працювала в медіа «Ґрунт», хоча на початку повномасштабного вторгнення, це ще був новинний Telegram-канал «Україна: оперативно». Я там працювала на стрічці новин. Коли ми трансформувалися в YouTube-канал і медіа, як сайт, то я почала працювати там інтерв’юеркою та воєнною репортеркою. Я робила кілька репортажів влітку, потім восени, але це не було винятково воєнною журналістикою. Із часом усе, що було якось не дотичне до воєнної тематики, просто відійшло. [Тому] я зосередилася на воєнному репортажі і воєнних інтерв’ю з військовими, і таким чином почала працювати з іншими медіа. З Ukrainian Witness я працювала тільки як воєнна репортерка, і саме в цьому жанрі працюю до сьогодні.
Розкажіть про процес створення матеріалу
У Bihus.Info я значною мірою автономна. Редакція спеціалізується і пріоритетними для неї залишаються розслідування, однак, коли почалася повномасштабна війна, вони не змогли стояти осторонь і відкрили в себе фронтовий напрям, до якого я долучилася кілька місяців тому. У мене є редакторка, яка працює зі мною над усіма нюансами, і є головний редактор, з яким ми радимося, коли ухвалюємо рішення щодо теми матеріалу, напряму, якихось акцентів, питань, які ми б хотіли поставити, форматів тощо. Тоді вже я організовую відрядження. У мене є оператор, який працює зі мною, і наше спільне завдання — це створення матеріалу. Після зйомок я пишу сценарій, потім редактор читає текст, режисери його монтують, коригуємо матеріал і погоджуємо. Далі вже [працює] команда SMM, яка безпосередньо займається публікацією і просуванням матеріалу в соцмережах.
Як у вас з’являються ідеї для матеріалів і підходи до їхньої подачі?
З того, що я помітила, раз на пів року потрібно передивлятися формати, з якими ти працюєш, і їхню подачу. Щоб матеріал зацікавив глядача й щоб його подивилися. Тому що, на жаль, війна в якомусь сенсі стала фоновим явищем. Якщо порівнювати з про початок повномасштабного вторгнення, коли був інформаційний голод, коли люди були нажахані, і їм потрібно було знаходити відповіді на запитання, що ж відбувається, то зараз, якби це жахливо не звучало, ми адаптувалися до цієї реальності й іноді людям боляче, складно, і вже й не хочеться читати й дивитися. А наша робота полягає якраз у тому, щоб вони це подивилися, бо ми продовжуємо жити із цією війною.
Якщо з ідеями простіше, тому що зазвичай назрівають якісь теми, у суспільстві постають запитання. Їх задають цивільні військовим, тому що для них дуже важливо, щоб авторитетна людина у формі відповіла їм на це запитання. Наприклад, як підготуватися [до служби у війську] або як ми можемо підтримати [військових]. Будь-що про що зацікавлена в цій темі цивільна людина могла б запитати у військового. З іншого боку у військових теж є якісь питання, які їм болять. Це, наприклад, танці під час війни або питання демобілізації і СЗЧ (самовільне залишення частини). Це щось, що військові хотіли б проговорити. І мені дуже важливо, щоб вони були почуті. Я в принципі вважаю, це своєю роботою. Тому ідеї, теми вони з’являються щодо тих проблем, які виникають, і напрямків, які загострюються.
Фронт дуже динамічний, і час від часу той чи інший його напрямок медійно спалахує. Як показує останній мій досвід, репортаж, коли ти просто заїжджаєш на позицію попрацювати з військовими — якесь чергування, якась їхня робота, незалежно від того, наскільки зараз вона інтенсивна, уже не дуже сприймають глядачі, бо вони багато такого бачили. [Тому] доводиться шукати якісь акценти. У різний час — по різному.
Якщо ми говоримо про те, як шукаємо, і як з’являються підходи, то, звісно, це дуже багато спілкування всередині команди, спілкування з глядачами, військовими. Якась інтуїція, коли ти розумієш, що мене це зачіпає як людину і я не можу просто проминути цю тему — це теж потрібно. Для мене важливо, аби люди все ж таки не забували про те, що війна триває, що вона стосується безпосередньо їх, а не [лише] військових, які сидять в окопах і роблять свою роботу. Це не так, це стосуються кожного. І, на жаль, мені доводиться шукати шляхи, аби зробити так, щоб люди це подивилися, щоб їм було цікаво. Тому що, коли військові зі мною розмовляють, вони вкладають у це сенси, і я запитую їх якраз про речі, які важливо почути всім іншим. Наприклад, про те, що потрібна заміна, потрібні люди. І я маю знайти шлях до того, щоб цивільна людина захотіла на це якось відреагувати й це в ній відгукнулося.
Який ваш матеріал вам найбільше запам’ятався і чому?
Усі матеріали, які мені запам’ятовуються, які постійно зі мною, і я, мабуть, їх ніколи не забуду — найменше мають якусь радісну складову. Матеріал, який запам’ятався найбільше, — це сюжет на YouTube-каналі Ukrainian Witness, який ми публікували, коли стало відомо про звільнення Кліщіївки. Це нарис про штурмовика Владислава Ткаченка з позивним «Капа», який був штурмовиком у 5-й штурмовій бригаді.
У травні минулого року ми записували з ним і його побратимом інтерв’ю. Вони розповідали історії пов’язані з їхньою службою, ми обговорювали речі, які хвилювали хлопців, і Владислав сказав [тоді] дуже банальну здавалося б фразу: «Хто, як не ми? Мені 27 років, зі мною молодші хлопці, і вони можуть загинути. Чому тоді це не повинен робити я?». Взагалі історія важлива ще й тому, що Владислав після повномасштабного вторгнення повернувся в Україну, бо до цього працював у Чехії. Він повернувся на війну, тому що не зміг стояти осторонь. Ми домовилися, що він візьме камеру GoPro й фільмуватиме наступний штурм, а потім про нього розкаже, щоб це інтерв’ю було повнішим. Ми записували інтерв’ю 1 травня, а 11 травня під час штурму Владислав загинув від поранення в голову, евакуйовуючи свого важкопораненого побратима. Він був із камерою, яка записала цей момент. Ми з командою думали, що робити, тому що я вважала, що ми маємо розповісти про Владислава так чи інакше, оскільки це героїчний вчинок, і ми мали його попереднє інтерв’ю. Звісно, побратими сказали, що вони не можуть віддати відео без дозволу. Найближчою людиною для Владислава була його хрещена, яка отримала це відео й написала нам, що Владислав хотів, щоб цей штурм побачили й ми можемо використати його.
Це було дуже важко для мене. Я дуже довго розповідала редакторам про те, чому в мене не виходить виконати роботу, тому що я не могла відкрити й подивитися це відео. Я розуміла, що там гине людина, з якою я познайомилася. Потім ми думали про те, як взагалі до цього підходити, тому що людина гине і є дуже багато людських [факторів]. Я не кажу про журналістську етику, я кажу про людську етику. Наскільки етично показувати такі речі. Ми дуже багато вирішували між собою, зверталися до Комісії із журналістської етики, говорили з різними військовими. Ми, зрештою, залишили у відео момент вибуху та падіння. Була дуже велика небезпека в тому, як публікувати цей матеріал, якщо є великий ризик, що нас звинуватять у тому, що ми хайпуємо на загибелі. [Хоча] моя ціль була в тому, щоб у такому вигляді звести пам’ятник цій людині, показати його героїзм. Тому що весною минулого року всі чекали контрнаступу, а цей контрнаступ уже поступово відбувався. Владислав брав участь в операції, яка тільки починалася, але його штурмові дії і дії його групи заклали плацдарм для того, щоб у вересні ми дізналися про звільнення Кліщіївки. І дуже довго в нас лежав цей матеріал, тому що я не розуміла, як ми можемо його видати й пояснити, чому його мають подивитися. Зрештою, ми вирішили зробити це, коли анонсували звільнення Кліщіївки, щоби показати ціну кожної з перемог.
Це був мій перший досвід, коли одночасно стільки рішень треба [ухвалювати], стільки важкого матеріалу й етичних питань виникають. Коли ти розумієш, що не маєш права вчинити несправедливо, неправильно щодо героя. Тому цей матеріал мені запам’ятався і я його ніколи не забуду. Я його нескромно вважаю досить сильним — це не моя заслуга абсолютно, але я вважаю його якісною роботою, вартою цього всього шляху, який мені як журналістці довелося пройти. Я пам’ятаю слова рідних Владислава і його побратимів про те, наскільки їм було важливо це побачити. Я думаю, що ми виконали свою роботу на 100%.
Чи часто виникають випадки, коли зйомки на фронті скасовуються?
Випадки, коли зйомки скасовуються, змінюються плани, відбуваються дуже часто. Це залежить від руху фронту й ситуації на ньому. Буває, коли ти виїжджаєш із Києва вранці, і ситуація одна, приїжджаєш ввечері — ситуація зовсім інша. Буває, що ти ідеш на якусь позицію, умовно ми планували [знімати] пілотів, і змінилися погодні умови — знову скасовується чи переноситься [зйомка]. Це війна. Ми всі чудово розуміємо, що, коли обстріляли позицію, ми вже не можемо туди йти. У нас були домовленості по піхотній зйомці на Торецькому напрямку, вона спочатку постійно переносилася, бо ставало все небезпечніше. Потім взагалі неможливо було знімати і вести туди журналістів.
Якщо порівнювати повномасштабну війну рік тому й зараз — це абсолютно різна ситуація в контексті того, як ведеться війна. Якщо у квітні 2023 року ми по дню як божевільні заїжджали в Бахмут, то зараз ми не можемо зайти по дню, наприклад у Часів Яр, чи на позицію, тому що величезна кількість дронів як своїх, так і ворожих. Тобто всі переміщення на позиції — дуже небезпечні. Від цього дуже багато залежить. З іншого боку ситуація може змінюватися в умовно кращий бік. Ми довго не могли кудись заїхати, і раптом мені дзвонять і кажуть, що [на напрямку] наче стало спокійніше [і можна попрацювати]. Тобто ситуацій дуже багато. У мене не було якихось випадків, коли були скасування або перенесення непов’язані з безпековою ситуацією. Ми не можемо ризикувати своїм [життям], звісно, але ще більше важливо розуміти, що є особовий склад, і якщо нас засічуть, ми собі поїхали, а військові там залишаються. Іноді ти їдеш у відрядження і плануєш одне, а складається все зовсім інакше — це нормальна практика в тих обставинах, яких ми працюємо. Це війна, і не все від нас залежить.
Як і ким перевіряється ваш матеріал перед публікацією?
Після монтажу матеріалу я даю його на погодження пресофіцеру [бригади/підрозділу] або відповідальній особі, яку він призначив, бо вони краще розуміють, що я там [зайвого могла показати]. Але тут дуже важливий момент, що вони повинні сказати, що тут щось загрожує саме безпеці. Не може бути такого, що щось [військовий] сказав не гарно, допустив неправильні емоції тощо [і це забороняють показувати]. Це не повноваження [пресофіцера]. Нас цікавлять погодження саме щодо безпеки. Коли все погоджено, то ми публікуємо матеріал.
Чи відчуваєте ви якийсь вплив ваших матеріалів?
Я не готова сказати, що мої матеріали мають якийсь шалений вплив на процеси, чи що вони впливають на людей, тому що я ніколи не проводила якогось заміру. Для мене у взаємозв’язку журналіста, глядача і військових усе ж таки пріоритетними є військові. Вони повинні бути почуті — це одна з основних моїх ролей у цій війні й моїй роботі. Якщо я розповідаю історію військового й отримую відгук від іншого військового, який пише, що йому це відгукнулося — це дуже цінно для мене. Наприклад, коли ми записували для «Ґрунту» інтерв’ю з покійним Дмитром Коцюбайлом «Да Вінчі», потім я розмовляла з людиною, яка мобілізувалася після цього інтерв’ю. Так само відгуки близьких людей Владислава Ткаченка «Капи» для мене надзвичайно важливі. Для мене важливо, коли я бачу, що це важливо для самих військових. Коли ти до них приїжджаєш, цікавишся їхніми якимись буденними речами, і вони охоче про це розповідають. Їм це дуже подобається, їм приємно, що хтось ними щиро зацікавлений. Якщо підсумувати, то мене надихають і можуть спонукати продовжувати працювати навіть якісь поодинокі відгуки на мою роботу.
Як визначаються роди військ, з якими ви співпрацюєте й на яких напрямках?
Абсолютно немає ніякої різниці при виборі, тому що є якась актуальна і важлива тема, і на тому напрямку стоїть певна бригада. Мені не важливо, це сухопутні війська, чи це десантні, чи морпіхи. Для мене важливо те, що це люди, які роблять надважливу роботу, і я можу з ними поспілкуватися та зняти про них матеріал. У різний час на різних напрямках було складніше працювати. Не було допуску, десь складніше проходить погодження, але ці всі моменти або вирішуються, або із часом змінюються. [Треба] перечекати або постійно нагадувати. Лише можу сказати, що так історично склалося, що я не працювала, поки що з Головним управлінням розвідки.
Наскільки актуальною, на вашу думку, є тема висвітлення проблем у війську сьогодні?
Звісно, це актуально — це реальність, у якій ми існуємо. Можна вдягати біле пальто й удавати, що війни не існує, але вона все одно впливає на тебе. Ти можеш на початку не відчувати ці процеси, але так чи інакше це відбувається. Тому проблеми, які стосуються війська і війни, вони залишаються актуальними завжди, і зараз вони актуальні, як ніколи.
Чи варто взагалі писати про проблеми у війську під час війни? Вважаю, що варто. Інша справа, як саме писати чи говорити про це. Якщо ми оголюємо проблему — це важливо. Так і має бути, якщо проблема є, і якщо вона дійсно заважає функціонувати цій структурі. Можна говорити, що питання демобілізації дуже гостре, тож зробімо щось для того, аби люди нарешті пішли на законний відпочинок. Для цього потрібно поповнювати ряди армії, тому що люди в армії — це найцінніше. Нам потрібно зробити так, аби всі переймалися війною, і вона не стосувалася лише військових — час уже іншим людям внести лепту в цю перемогу, грубо кажучи. Я за те, щоби підіймати проблеми війська, за те, щоб це робити конструктивно й шукати рішення. Тому що в цьому і є роль журналістів.
Чи траплялися у вашій роботі на війні моменти, коли ваше життя було під загрозою? І чи виникало після цього бажання припинити працювати на передовій?
У принципі, коли ти зараз їдеш у Донецьку область, то очікувати, що в тебе там усе буде добре й ти повністю в безпеці, не можна. Усе одно так чи інакше ти на кілька відсотків більше ризикуєш життям, ніж коли залишаюся в Києві, чи коли приїжджаєш до батьків десь на Захід. Якщо йдеться про гострі моменти, коли були якісь обстріли чи щось таке, то такі моменти траплялися. Для мене найскладнішим був один момент, коли потім стало зрозуміло, що це була прицільна робота саме по нас. Тобто не обстріл певної позиції, не просто поруч, а було очевидно, що росіяни намагаються поцілити в нас. Було дуже страшно навіть не в той момент, тому що тоді працюють якісь стресові фактори, захисна реакція організму, що ти не думаєш. Було страшно, коли це закінчилося і ти повертаєшся в умовно безпечне місце й це все усвідомлюєш.
Думка покинути цю справу вона буває особливо після таких випадків, коли ти розумієш, що наступного разу ти можеш не повернутися. Проте я не можу цього зробити. Є люди, які набагато більше ризикують за мене. І є якась моя дуже невелика роль у цій війні. Я, мабуть, покину це тоді, коли зрозумію, що я не виконую свою функцію, що моя робота не приносить того результату, який я планувала. От у тому випадку, напевно, я зможу покинути. Іноді такі думки про це виникають, бо я зважую, чи дійсно я роблю достатньо, чи це дійсно важливо й потрібно. Чи є сенс все-таки долучитися до війська, бо я так само є ресурсом, я є людиною, яка у війську потрібна. Але поки що я цього не зроблю.
Які поради ви б дали журналістам-початківцям, які планують працювати в зоні бойових дій?
Є дуже базова річ, яку повинні знати й розуміти кожен, хто бажає працювати в зонах бойових дій, навіть якщо це не журналіст, а волонтер — це надання першої домедичної допомоги, зокрема, зупинка кровотечі. Тому що статистика показує, що від втрати крові люди найчастіше гинуть. Отримати поранення в зоні бойових дій дуже легко, і треба вміти врятувати себе або свого колегу — це вкрай важливо. Фізичні навички — це дуже круто, тому що, коли ти мобільний, можеш швидко бігати, коли ти витривалий, то це набагато краще, ніж коли ти не можеш цього робити в зоні ризику. Обов’язково має бути якісний захист, броня, аптечка — це речі, які можуть врятувати життя. Мені здається, що із цього варто починати, якщо ти наважився їхати працювати в зону бойових дій. Треба думати про те, що може зберегти тобі життя, бо це найголовніше. [Також потрібна] стресостійкість. Я не знаю, як це можна виробити. Тут напевно просто потрібно усвідомити, чи є готовність до такого рівня стресу.
Щодо якихось базових журналістських навичок, мені здається, головне, що допомагає в такій ситуації — це емпатія. Вона допомагає в ухвалені якихось етичних рішень, коли ти розумієш, що можливо зараз краще припинити розмову, а не мучити людину. Вона допомагає на момент репортажу стати своєю [людиною], завоювати довіру в людей, із якими працюєш.
Моя особиста порада — якщо дуже хочеться, треба пробувати. У мене не було досвіду і якихось конкретних навичок. Можна сказати, що в короткий термін мені довелося навчитися всього: організувати собі броню, походити на всі курси, знайти редакцію для того, щоб для неї щось написати. Але, якщо справді хочеться, і ви відчуваєте, що це ваша сфера, то, мабуть, треба робити все, щоб спробувати.
Читайте також інтерв’ю з:
Читайте також:
просто заповніть всі поля нижче і ми зв’яжемось з вами