До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Діана Буцко працювала політичною репортеркою. Опісля почала висвітлювати війну із зон бойових дій. Зокрема, знімала репортажі з міста Суджа Курської області. Через це фсб росії порушила проти неї кримінальну справу за «незаконний перетин кордону».

Про її реакцію на це, формування навичок роботи на війні, співпрацю з пресофіцерами та командирами, тактичну медицину і страхування воєнних журналістів — читайте далі в інтерв’ю.

Коли і як ви вирішили стати воєнною репортеркою?

Чесно кажучи, я не вирішувала стати воєнною репортеркою. Не те, що б у мене був такий план, чи це було якесь свідоме рішення, мрія, бажання — ні. Раніше я більше займалася політикою, я була політичною репортеркою. Потім я поїхала навчатися в США й саме там мене застала війна. І так склалися обставини, що я і хотіла, і потрібно було повернутися. Оскільки в нашій країні війна, то мені очевидно було, що я маю висвітлювати війну. Якийсь журналістський інтерес, журналістський потяг бути [дотичною] до того, що є найголовнішим, а зараз війна найголовніша і визначальна. Мені хотілося висвітлювати війну, бути на фронті, розуміти, що відбувається з країною, і разом із тим писати цю історію. Я прийшла на Hromadske, а війна, події на фронті, у прифронтових містах були завжди ключовими темами для цього медіа. У нас завжди це був головний фокус. Я плюс-мінус розуміла й хотіла це робити.

Як сформувалися ваші навички роботи в зонах бойових дій?

Безперечно за ці два роки, уже третій рік, ми всі дуже виросли. Мені здається, що ми всі за цей час пройшли великий шлях, починаючи від того, що ти вчишся відрізняти умовно танки Leopard від Т-72, до того, як комунікувати з військовими, як записувати інтерв’ю і взагалі, яку форму обирати для тієї чи іншої теми. Думаю, що за цей час те, як ми висвітлюємо війну, дуже видозмінилося. Ми постійно шукаємо нові формати, нові підходи, тому що падає інтерес до війни, і ми маємо шукати якісь нові ракурси, нові теми, які були б цікаві глядачу, аби утримувати цю увагу. Інше питання — це спілкування безпосередньо з військовими. Те, які ми ставимо запитання, як ми висвітлюємо їхню роботу. Ми намагаємося завжди ставити в центр людину. Ми завжди намагалися робити так, аби наші репортажі й комунікація з військовими не були схожі на інтерв’ю журналіста з героєм, а на розмову. Я питала все, що цікаво мені, і можна сказати, що мої запитання також еволюціонували з тим, як я більше дізнавалася про війну, які нові фокуси й теми мені були цікаві, і проблеми, які з’являлися. Ми зараз намагаємося більше уваги приділяти проблемним питанням. Мені здається, на початку вторгнення багато хто боявся взагалі якось критикувати Збройні сили, дії військових або ставити під сумнів доцільність тих чи інших операцій. Ми намагаємося зараз більш критично осмислювати інформацію, я б сказала, більше верифікувати, більше робити пошукову підготовку до того чи іншого знімання. Я думаю, що війну ми не можемо показувати як на початку [повномасштабного вторгнення]: щось зняв, показав і всі це дивляться, бо всім цікаво. Люди вже дуже багато знають про війну, тому ми маємо більш осмислено і з повагою ставитися також до часу глядачів, давати постійно щось нове, якусь інформацію, яка корисна для аудиторії і є суспільно важливою, а не просто зняти те, що є можливість.

Розкажіть про вашу співпрацю з відеографом. Які ваші основні завдання, а які — його?

Зараз наша відповідальність ділиться так: я відповідаю за зміст, відеограф Владислав Саронов — за візуальну складову. Безперечно, ми завжди продумуємо, як ми можемо розкрити ту чи іншу тему. Зазвичай я домовляюся за всі знімання, я є авторкою ідей, я планую наші відрядження, роботу з тією чи іншою бригадою. Я готую запитання, стендапи, текст — це моя відповідальність. Відповідальність Влада — це картинка нашого репортажу. Хоча може здатися, що журналіст виконує більше роботи, але на Hromadske завжди були дуже близькі до рівноправних ролі, тому в нас відеоряд не є якимось просто другорядним доповненням. Це іноді й найважливіша складова. Те, що ми показуємо для нас дуже важливо. Тому наші відеографи завжди мають свою креативну незалежність. Відеограф завжди намагається балансувати, щоб це було по картинці не менш цікаво, ніж за наповненням відео.

У принципі ми зараз обоє знімаємо. Тобто, якщо є якась дія між героями, то ми обоє знімаємо, коли в кадрі я, зрозуміло, Влад тільки мене знімає. Якщо якесь інтерв’ю, то теж Влад знімає, а я спілкуюсь. Але ми зараз обоє знімаємо на камери. Далі я збираю чорновий варіант, а Влад виводить усе в чистовик, працює зі звуком, кольорокорекцією.

З вашого досвіду, розкажіть про важливість проходження журналістами тренінгів із тактичної медицини? Чи доводилося вам застосовувати такі навички на практиці?

Тактична медицина суперважлива. У нас у редакції, коли я прийшла, ніхто не міг потрапити на фронт, не пройшовши курси. Усі мають обов’язково пройти тренінги. Я б хотіла, щоб усі журналісти [за цим] слідкували, щоб ніхто не відправлявся на фронт без тренінгів і оновлювали ці знання. Ось я записалася на новий тренінг, у мене вже пройшло понад пів року з останнього. Це дуже важливо. Я, на щастя, ще не мала досвіду застосування цих навичок. Я знаю, як накласти турнікет, але коли ти не застосовуєш ці навички, то вони забуваються. Саме тому курси потрібно проходити регулярно. Тим більше зараз є велика можливість безкоштовних тренінгів для журналістів.

Чи страхували ви себе і як робили це?

Страхування в нас є. Це теж обов’язкова умова роботи на фронті. Наша редакція до цього ставиться відповідально. Щоправда, з фінансуванням є певні складнощі. Донедавна в нас було дуже гарне американське страхування. Там були дуже хороші виплати, але воно дуже дороге, й у нас закінчився грант на це страхування. Потім у нас було страхування від Інституту масової інформації. Ми кілька разів на нього подавалися. Тепер у нас є інше українське страхування. Там менші виплати, на жаль, не такі, як американські, але всі, хто працює на фронті, застраховані.

Які поради щодо конструктивної роботи журналіста з командирами та пресофіцерами ви можете дати?

[Спочатку] я дзвоню пресофіцерам, питаю, яка в них обстановка, куди можна заїхати, куди не можна, пояснюю їм свою ідею, обговорюємо, чи можна це зробити. Зазвичай ми сходимося на якихось компромісах, зважаючи на безпекову ситуацію. Потім безпосередньо плануємо заїзди, виїзди, відправляємо запити. Я б порадила розповісти командирам про свій досвід. Якщо вони не знають, хто ви й не дивилися ваші репортажі, то треба показати, де ви були, що ви знаєте, які тренінги проходили. Треба детально пояснювати, що ви хочете, кого ви хочете зняти. Наприклад: «Ми хочемо зняти тренування ваших танкістів. Для цього нам потрібні два екіпажі, щоб вони проїхалися перед камерою, щоб ми поїздили на танку». Прямо, конкретно. Це дуже зручно, тому що військові розуміють, коли конкретно говорити.

Наскільки складно спілкуватися з військовими? Чи легко вони йдуть на контакт?

[Спілкування з військовими] — це велика тема, і б не хотіла узагальнювати, тому що військові дуже різні. Є ті, хто професійні, є мобілізовані, які вже два-три роки воюють, є нові, які ще всього бояться. Є люди різних професій. Ви можете зустріти айтішника, ви можете зустріти слюсаря, і відповідно говорите із ними по-різному. Взагалі, мені здається, що багато людей люблять розповідати про себе. Найприємніше, що може бути, коли ви сидите в бліндажі, над яким пролітають снаряди, це говорити про родину, про щось світле, добре і приємне. Завжди намагаюся почати розмову із чогось невимушеного. Мені здається, що військовим також приємно розповідати, коли люди плюс-мінус мають якийсь попередній досвід або слідкують за ситуацією на ділянці. Тобто треба показати, що ви готувалися якось, що слідкуєте за війною.

Після початку операції ЗСУ в Курській області ви робили репортажі з тих місць. Як ви туди потрапили і які особливості та відмінності роботи на цій території ви могли б відзначити?

Я поїхала туди зі знайомими військовими, я не їздила туди з пресофіцерами через Міноборони. Вони почали пізніше возити свої офіційні престури, але ми поїхали раніше, ми хотіли бути там одними з перших, зробити репортаж звідти, тому ми їздили своїм ходом.

Відмінності в тому, що ти їдеш і абсолютно не розумієш куди. Мені деякі військові казали, що там ходять ДРГ, небезпечно. Інші казали, що ситуація контрольована. Плюс, це перший такий досвід у нашій незалежній історії, коли ми проводимо операцію на території іншої держави. Це щось насправді дуже унікальне, і тоді на місці якось складно було це осмислити, зрозуміти що відбувається. Ще особливість — не було визначених позицій, тобто Суджа вже була тилом, прифронтовим містом. Було страшно від цієї невідомості, але коли ти в’їжджаєш, ти розумієш, що не стріляє навіть ніде артилерії [не чути]. Немає ніяких поганих знаків, дронів, то якось стало легше.

Ми в редакції довго обговорювали, чи треба нам їхати. Ми радилися з ІМІ, і вони нам дали рекомендації. Ми записали місцевих, частину діалогів із якими дали, але не всі. Ми вирішили заблюрити їх. Я вважаю, що ми маємо ставитися до цього відповідально, тому що не знаємо, які кінцеві завдання ставить українська влада, але якщо потім вони вийдуть, то ці люди залишаться наодинці з російською владою.

Після репортажів із Суджі фсб росії порушила проти вас кримінальну справу за «незаконний перетин кордону». Якою була ваша реакція на все це?

Спочатку я іронічно до цього поставилася — воно мені смішно. Я насправді не зрозуміла, чому я і кореспондентка «Ми-Україна» Олеся Боровик була в цьому списку, хоча звідти зробили репортажі багато українських ЗМІ. Я не зрозуміла, за що нам така честь випала. З одного боку посміялася, з іншого — почала радитися з юристами, тому що вони сказали, що внесуть нас в Інтерпол, подадуть у міжнародний розшук. Ну в росію я не сильно планую, але, можливо, працювати чи відпочивати в інших країнах світу мені б ще захотілося. Юристи сказали, що не має бути проблем. Навряд чи Інтерпол внесе ці політичні статті. Загалом це визнання нашої роботи, я вважаю. Я рада, що вони дивляться наші репортажі. Сподіваюся, що вони їх засмутили.

Що ви порадите журналістам, які прагнуть стати воєнними кореспондентами? Як підготуватися до цієї роботи, і які навички потрібно опанувати?

Я б порадила поступово тестувати свій страх, зрозуміти, як ви можете на себе розраховувати, що вам страшно, а що менше. Наприклад, з’їздити в Краматорськ. Пожити кілька днів там. Зробити кілька репортажів просто звідти, записати інтерв’ю з військовими. Потім почати з умовної «третьої» лінії. У принципі зараз дрони дуже далеко долітають. Там теж небезпечно, але завжди вважалось, що безпечніше працювати з «третьої» лінії і далі потроху рухатися — працювати з дронщиками, мінометниками, а потім уже їхати до піхоти. Але це все питання випадку. Я от провела два-три дні на позиціях — там взагалі нічого не відбувалося, абсолютно спокійно. А можеш заїхати до артилерії і саме в той момент росіяни бабахнуть.

Звісно, пройти тренінги. Насправді тренінги потрібні не лише фронтовим репортерам, а всім журналістам. Це суперкорисні навички.

Ще я б порадила слідкувати за ситуацією на фронті. Такі ресурси, як DeepState, мають стати частиною вашого щовечірнього читання. Навчитися плюс-мінус розуміти ситуацію на фронті. Це допоможе вам обирати майбутню тему. Читати якісь вузькоспеціалізовані ресурси про ситуацію на фронті. Дивитися репортажі колег. Я завжди дивлюся. Мені здається, важливо слідкувати за тим, хто, як, і що висвітлює. Розуміти більш-менш тренди. Розуміти, як це роблять інші. Думати, як ми це можемо зробити. Говорити з редакцією, радитися. Ми насправді в редакції дуже багато рефлексуємо про те, як ми висвітлюємо війну. Це дуже корисно, щоб залишатися завжди актуальними.

І ще така порада, якщо ви працюєте в кадрі — розслабтеся, дозвольте собі іноді ставити дурні запитання, бо ми часто працюємо для широкої аудиторії, щоб військові пояснили це тим, хто, можливо, не так детально слідкує за ситуацією на фронті. Ну і просто робити те, що вам цікаво. Ставити запитання, які вам цікаві. Мені здається, що, особливо YouTube, цінує щирість, безпосередність. Просто будьте собою і щиро цікавтеся тим, що ви робите.

Читайте також інтерв’ю з:

• воєнною репортеркою онлайн-медіа «Ґрунт» Вікторія Кравчук
• фіксером телеканалів France 2, TG1 та TG3 Ярославом Олійником
• воєнною репортеркою проєкту Ukrainian Witness Маргаритою Потаповою
• воєнною репортеркою команди Bihus.Info Надією Сухою
• фіксером телеканалів TF1 та LCI Костянтином Яременком