Локальний продюсер, або як їх ще називають, фіксер, Ярослав Олійник працює з журналістами французького телеканалу France 2, а також італійським медійникам з TG1 і TG3 висвітлювати російсько-українську війну для міжнародної аудиторії. Співпрацювати з іноземними ЗМІ він почав у березні 2022 року. Спочатку допомагав журналістам працювати в Харкові, згодом — на Донбасі. Після цього його робота як локального продюсера стала регулярною.

Про крадіжки матеріалів російськими пропагандистами, обізнаність іноземних медійників із контекстом війни та теми, від висвітлення яких він відмовився — читайте далі в інтерв’ю.

Як ви стали локальним продюсером і як давно ним працюєте?

Працюю з початку повномасштабної війни, десь із березня 2022 року. Я організував велику банду волонтерів. Ми евакуювали старих людей із Північної Салтівки. До мене звернулися французькі журналісти, їм треба було потрапити туди. Там усе було розбито, і на той момент багато людей жили в підвалах. Я їм допоміг, і їм усе дуже сподобалося. Потім вони попросили поїхати з ними вже на Донбас, як перекладач. Там я потрапив із ними на першу «хардкорну» зйомку. Ми були на Краматорському вокзалі, коли прилетіла «точка». Вижили якось. Зняли репортаж. Після цього журналістка сказала мені, що в мене до цього є якийсь талант, і мені треба працювати з ними. Мені вислали всі документи на акредитацію військового журналіста, і після цього я вже став працювати з ними. Усі акредитації, якщо не помиляюся, їх уже п’ять, вони від одного медіа, французького телебачення. Основний роботодавець — це The France Télévisions Group, телеканал France 2. Також [працюю] з італійськими телеканалами TG1 і TG3, португальським новинним виданням та радіо Observador, багатьма фрілансерами із Великої Британії, Італії. Загалом дуже багато журналістів із різних видань: газети, телебачення, радіо також було. З усіма встиг попрацювати, але основний — це France 2 та Rai1 (TG1 і TG3).

У чому полягає ваша робота і який виглядає має процес співпраці з іноземними журналістами?

Продюсерська робота полягає в організації, забезпеченні доступів, погодженні всього, привезенні [на місце зйомки] команди та її повернені живою. Уся паперова робота починається до їхнього приїзду. Вони кажуть, які теми їм цікаві, що вони хотіли б зняти, і я починаю шукати контакти, наприклад, військових, волонтерів, і домовляюся з ними. Потім уже оформлюються офіційні запити до структур, із якими треба працювати, наприклад, оперативне стратегічне угруповання військ, якщо нам треба працювати з якоюсь бригадою. Після цього йде погодження від комбрига, потім уже пресслужба починає зі мною працювати. Починаємо роботу з обговорення тем, потім я організовую паперову роботу, вони приїжджають, ми їдемо на місце дислокації, скажімо на Донбас, і знімаємо з бригадами. Після того, як ми зняли матеріал, ми повертаємося до готелю, де ми зупинилися, чи квартири, і залежно від того, як швидко треба випустити [матеріал], я все перекладаю, хлопці монтують, озвучують і відправляють редакторам.

Зараз, за новою редакцією Наказу Головнокомандувача ЗСУ №73, треба погоджувати все з бригадою, щоб вони переглянули, щоб зайвого не було. Раніше такого не було. Усі знали, що цензура заборонена й жоден іноземний журналіст не погодиться дати на перегляд, чи на якусь редактуру свій матеріал. Зараз це працює інакше, зараз усі погоджують. Це більше стосується безпекових правил, щоб не засвітити ніякі позиції. Було, що комбриг побачив, як його боєць в інтерв’ю сказав: «Ми демотивовані, втомилися». І [комбриг] сказав вирізати, бо в нього всі рембо. Потім уже матеріал виходить.

Я зазвичай пресофіцерам, військовим, які були залучені, намагаюся висилати фотографії, відео, щоб у всіх були результати нашої праці, і наступного разу, коли ми їхали, нас дуже чекали й любили. Багато журналістів цього не робить і з ними якось не сильно хочуть працювати далі.

На які теми іноземні журналісти зазвичай хочуть робити матеріали?

Багато різних тем. Остання була про стабілізаційний пункт на Покровському напрямку. Ще був батальйон сформований із колишніх ув’язнених, яких набрали з тюрем. Це більш пояснювальний матеріал, [у якому] був експлейнер, де ми кілька разів повторювали, що це не «вагнер» і пояснювали, що нас відрізняє від нього. Залежить дуже від журналіста, хтось хоче війну, хтось хоче екшену. Також залежить від трендів. Наприклад, коли була Запорізька атомна електростанція, треба було знайти інженера, який працював там, щоб він розказав про безпекові правила. Також офіційні контакти, щоб нам прокоментували, але це нецікаві контакти зазвичай. Знайти того, хто реально там працював і може розказати про обстановку, це круто. Те ж саме з військовими, ніхто не хоче просто так познімати тренування. Усі хочуть якісь спецзавдання чи якихось класних героїв. «Відьма» була завжди цікава. Вона медійна, вона веде Instagram, TikTok. Це прикольно, це класна героїня.

Я особисто намагаюся не працювати з темами, які можуть нашкодити Україні. У мене було кілька репортажів, які вкрали російські телеканали. Там Кісєльов показував наші репортажі, тобто він просто вкрав відеоряд і зверху наклав свою озвучку. Багато фіксерів скажуть, що в них також були такі випадки. Одна тема про мобілізацію була, це де «орки» можуть викрутити факти і зробити її в негативному світлі. Друга тема, яку вони вкрали через кілька днів, це було про державну зраду. Було кілька героїв, які працювали з орками під час окупації їхніх територій, зараз вони під слідством. Ми робили інтерв’ю із ними, [знімали], як вони в СІЗО сидять, чекають на суд. Також на засіданні суду були — [розповідали], за що і скільки їм років сидіти. Тут теж орки вкрали відеоряд, переозвучили й намагалися використати проти нас. Тому я намагаюся з такими темами [не працювати]. Журналісти питали про тему СЗЧ (самовільне залишення частини), але вона дуже чутлива, дуже небезпечна, її можна повернути проти України. Я відмовився знімати для одного з медіа таку тему. Дуже різні теми. Здебільшого вони залежать від журналіста, його направленості.

Чи були теми, які не вдалося реалізувати?

Майже всі вдається реалізувати. З того, що майже неможливо, це про всі типи розвідки, ГУР, спецпідрозділи, спеціальні місії, тому що їм заборонено щось публікувати, якщо не пройшов якийсь період часу. Нещодавно вони опублікували відео операції з 2023 року, яке ми можемо використовувати як журналісти, але щоб зняти реальний хід подій, як вони готуються, виходять, це неможливо. Усе інше, я б сказав, дуже реально [реалізувати]. Хіба що із президентом інколи не виходить, тому що тут усе залежить від того, з яким ЗМІ ти працюєш, якщо ти з BBC, то це круто.

Чи вказують вас як співавтора під час публікації або виходу матеріалу в ефір? І чи підписували ви угоду про співпрацю зі ЗМІ, із якими працюєте?

Як співавтора вказують залежно від медіа. Наприклад, португальське новинне видання та радіо Observador мене вказує. Вони навіть книгу писали, у ній я [вказаний] як локальний продюсер до спецрепортажу про «вагнера». На французькому телебаченні мене вказують також. На італійському — ні. Якщо там якісь фотографи, звісно, десь пишуть, рекомендації дають, але так щоб саме вказували — це французьке та португальське телебачення. На папері угоди [про співпрацю] ніякої немає, просто домовленість. У хлопців, яким я довіряю і багато працюю [з ними], у них одні умови. Якщо це якісь новенькі фрілансери, де ще немає довіри, то зовсім інші умови можуть бути.

Як вирішується питання вашої акредитації та забезпечення захисним спорядженням під час роботи в зонах бойових дій?

У мене акредитація від французького телебачення, вони мені завжди видають документи про те, що я працюю на них. Це лист від головного редактора, що я є співробітником каналу, і прохання про надання акредитації. Щодо захисного спорядження, то великі канали, такі як France 2, вони привозять своє французьке, я маю працювати в ньому, хоча в мене є свої три комплекти броні, яке видало НСЖУ ще на початку війни, сказали, що можу залишити собі. Аптечки я вже сам собі докупив, тому що безпека, це питання персональне для кожного.

Чи мають іноземні журналісти, з якими ви працюєте, достатнє уявлення про контекст війни в Україні?

Усі мої хлопці, вони вже не перший раз на війні, й усі добре розуміють, що відбувається. Хто приїжджає вперше, зараз я працюю з італійським фотографом, він зовсім не розуміє, куди ми ідемо, що там буде. Тобто новенькі — ні, а ті, хто був хоча б раз, уже добре розуміють, що відбувається.

Як порівняти з початком повномасштабного вторгнення, наскільки знизився інтерес іноземних журналістів до висвітлення війни в Україні?

Якщо порівняти з початком, звісно, тут були всі, і брали фіксерами, перекладачами всіх, хто міг два слова зв’язати англійською мовою. Це була велика помилка, потім усіх цих людей відфільтрували, і залишилися тільки найрішучіші та кмітливі. У перший рік [великої війни] був постійний екшен. Було так, що я три місяці працював без вихідних. Потім [інтерес до війни] впав. Зараз, я за себе скажу, я буду некоректною вибіркою, тому що в мене завжди є багато роботи, і зараз також. Але багато моїх колег зараз сидять і нічого не роблять, тому що немає журналістів. Тобто в когось є, у когось немає. Такого, щоби брали всіх, уже немає. Тільки найкращі залишаються, і їхні контакти журналісти передають із рук у руки, друзям зазвичай. Падає [інтерес], але кожен раз, коли якийсь екшен з’являється, наприклад, Курська операція, є нова хвиля журналістів. Якісь там наступальні дії на Вовчанськ — також усі приїхали. Зрозуміло, що тримати команди тут невигідно, стільки матеріалів звідси не зробити. Я думаю, наступна хвиля буде, коли вибори президента США будуть, і від цього буде залежати перебіг подій на фронті. Ну, звісно, новий рік, річниця початку повномасштабної війни.

Що ви порадите тим, хто хоче стати локальним продюсером?

Так, як я [став локальним продюсером], мабуть, уже не вийде, тому що волонтерів уже багато не потрібно. Я намагався підтягувати своїх хлопців, хтось зі мною водієм працював, потім я допомагав зробити акредитацію, але тут уже залежить від якостей. Намагався свою подругу підтягнути, вона фотограф, але вона дуже вихована, і коли їй казали: «Ні, не можна», вона розверталася і йшла геть. Але фіксери так не працюють. Завжди є сотня дверей. Якщо в одній тобі сказали: «Не можна», є ще 99. Треба постукати в усі. І тільки тоді ти можеш спокійно сказати, що не вийшло. До цього моменту треба битися головою – це найважливіше для фіксера. Я думаю, щоб стати фіксером треба знайти локального продюсера й допомагати йому, тому що завжди всім потрібно багато допомоги. Багато паперової роботи, месенджерів, контактів, погоджень. Тобто можна стукатися до фіксерів та пропонувати їм допомогу. Наприклад, якщо ви сидите десь вдома за комп’ютером, а цей фіксер працює десь у полі і в нього немає часу й сил робити якийсь пошук [інформації]. Тому можна йому сказати: «Я буду робити це, а ти мене підтягуй до професії». Я гадаю, жоден фіксер не відмовиться.

Читайте також інтерв’ю із воєнною репортеркою онлайн-медіа «Ґрунт» Вікторією Кравчук.