Вікторія Кравчук — журналістка онлайн-медіа «Ґрунт», яка після повномасштабного вторгнення росії в Україну почала висвітлювати війну із зон бойових дій та прифронтових територій, аби показувати реалії українських військових та тамтешніх цивільних.

Про особливості роботи в «гарячих» точках, поради для початківців та імовірність повернення до цивільної журналістики — читайте далі в інтерв’ю.

Як ви почали висвітлювати війну із зон бойових дій та прифронтових територій?

У мене вийшла історія така, що я просто спочатку їздила й каталася з волонтерами. Мені супер цікава ця тема. І так я почала з медіа працювати поступово. Я просто знімала, фотографувала спочатку, що там відбувається і вже перейшла до того, що роблю великі матеріали.

Як ви працюєте над своїми матеріалами?

Я все це роблю самостійно: знімаю і пишу. Ще був досвід [роботи з] відео. Насправді мені так набагато легше, тому що я сама придумую, організовую, проходжу весь цей етап домовленостей і, відповідно, сама реалізовую. Тут відповідальність не розсіюється. [Матеріал] тоді, мені здається, виходить ціліснішим, тому що я в курсі всього процесу.

З вашого досвіду, як спілкуватися з людьми з прифронтових регіонів, які постійно страждають від обстрілів, атак ворога, щоб вони довірилися журналісту?

Дуже залежить від того, які [люди]. Наприклад, на Донеччині важче, ніж на Півдні, це суто через характеристику регіону й через те, що він страждає набагато більше. [Треба] просто багато спілкуватися і показувати їм, що ти такий самий, як вони. Щоб вони не сприймали тебе як людину з камерою, яка хоче лише екшену. Насправді рецепт завоювання довіри цивільних і військових однаковий — максимально потрібно знайти точки дотику з ними, десь потрібно попити чай, десь прогулятися. З деким там, не знаю, покурити треба. Це про налагодження людських взаємовідносин і пошук чогось спільного. Це може бути не одна година, а день. Через спілкування ти витягуєш те, що тобі потрібно. Ти чуєш щось таке, за що можна зачепитися. Я ніколи не приїжджаю і не починаю розмови з: «Ой, тут так важко, так обстрілюють. Як ви взагалі живете?». Ні, ні, ні. Це завжди повинно бути знайомство. Щось таке супер людське.

А наскільки складно чи легко вам працювати з військовими?

З військовими взагалі не важко працювати. Треба розуміти, що військові — це не якась окрема каста людей. Це звичайні люди. З ними так само шукаєш контакт, як із цивільними. Тому тут немає якихось прямо складнощів. Усі люди можуть бути неговіркими, і тобі треба їх розговорити. Але так може бути й у Києві, і в Тернополі, і десь в окопах Донбасу.

Яким зазвичай є зворотний зв’язок від військових після публікації матеріалів про них?

Здебільшого вони поширюють самі [матеріал], якщо вони є в ньому. Дуже часто, оце, до речі, дуже класна штука, щоб налагодити контакт, я їм кидаю їхні фотографії, які зробила. Вони потім викладають на своїх сторінках. Зрозуміло, що після узгодження з пресслужбою. Вони підписуються на мене, на сторінки, де я працюю. І це прикольно, це класно.

Які матеріали вам даються найскладніше в реалізації?

Складно насправді із цивільними [працювати], тому що ти приїжджаєш і взагалі не знаєш, що тебе чекає. Будуть із тобою говорити чи не будуть. Ти не знаєш, чи взагалі там будуть цивільні, які тобі потрібні. Мені трохи важче [працювати із цивільними], ніж із військовими. І важче це все організувати, ніж зробити насправді.

Як у вас зазвичай відбувається аналіз створених матеріалів?

Ми це все пропрацьовуємо з редактором ще перед публікацією, на етапі редагування моїх матеріалів. Так само разом аналізуємо після публікації, коментарі читаємо. 100% що там були успішніші й менш успішні [матеріали]. Були ті, які набрали дуже багато переглядів, були й не такі. Але зазвичай відгуки від аудиторії в будь-яких проявах сприймаються дуже позитивно.

З вашого досвіду, як найкраще увійти в тему війни та розібратися у всіх її складнощах?

Поступово споживати все більше інформації про це. Багато читати аналітики про перебіг бойових дій. Бути підписаною на військових, спілкуватися з тими військовими, які є в найближчому оточені. Постійно треба слідкувати за новинами, якимись заявами, блогами. Я б ще порадила передивитися купу інтерв’ю. Іноді треба якийсь російський контент читати, щоб зрозуміти, що відбувається. Як вони зі свого боку це показують. Але зрозуміло, що треба включати критичне мислення і до цього всього ставитися з критичної точки зору. У мене це все відбувалося поступово й зараз цієї інформації дуже багато.

Наскільки вам психологічно важко працювати в зонах бойових дій та на прифронтових територіях, висвітлюючи складні теми?

Мені взагалі неважко, тому що це моя тема, я себе почуваю комфортно. Мені подобається ця робота, я відчуваю, що це потрібно і я прям від цього [отримую задоволення]. Мені психологічно важко, якщо помирає хтось, із ким я була знайома, якщо помирає герой якогось мого матеріалу. Отоді мені важко. А так — ні.

Як ви налаштовуєте себе на роботу перед кожною поїздкою на фронт?

Я налаштовую себе на роботу тільки аналізом попередніх та [можливих майбутніх] ризиків. Я намагаюсь ще раз повторити алгоритм MARCH (послідовність дій при наданні домедичної та медичної допомоги в екстремальних ситуаціях). Намагаюся проробити хороший план виїзду, і те, як я можу себе убезпечити. Вибираю собі контактних людей, яким я казатиму, де я, якщо зі мною щось станеться. Це дуже важливо, це твоя безпека.

Чи думали ви колись припинити працювати в зонах бойових дій та повністю повернутися до цивільної журналістики?

Точно ні. Прямо до цивільної журналістики, напевно, ні. Мені здається, що в нас зараз взагалі немає цивільної журналістики, тому що все в контексті війни. Поки мене це прям пре, поки мені це подобається, мені здається, що максимально в це треба вкладатися, розвивати. Я зараз шукаю нові формати, які мені будуть цікаві, на майбутнє.

Які поради ви можете дати молодому журналісту, який тільки починає працювати на війні?

Подумати про своє екіпірування та забезпечення. Навчитися тактичної медицини. Я б взагалі радила ходити на тренінги з надання першої допомоги, з тактичної медицини кожних п’ять-шість місяців. Це постійно треба оновлювати в голові.

Намагатися, напевно, не пропускати все через себе, хоча це залежить від людини. Я така людина, яка через себе багато чого пропускає. На війні це погано. Але навіть, якщо ти так робиш, то, мені здається, що війна тебе навчить трохи простіше до всього ставитися в житті.