Леся Мудрак — українська письменниця, перекладачка, критикиня, громадська діячка і кандидатка філологічних наук. Про 5 років письменницького мовчання, особисту трагедію, яку принесла війна, мовне питання та учнів, які на уроках відповідають російською. У цій розмові багато рефлексій, особисті переживання та плани на творче майбутнє. 

Розкажіть про вашу творчість нині. Чи продовжуєте свій шлях письменництва зараз?

Від початку повномасштабного вторгнення я не можу написати жодного рядка. Можливо, це внутрішня трансформація. Мені здається, що ніхто реальніше не може написати про війну, крім тих письменників, які перебувають на передовій: воюють, допомагають як парамедики, волонтери. Тобто, ті хто безпосередньо у гарячих точках. Якщо ти там і ти пишеш — я тобі вірю. Мені здається, що зараз навіть модно і популярно писати про війну. І якщо, мовляв, ти не напишеш про війну, то ти вже не письменник.

У 2014 році я написала один текст, мабуть, єдиний із моєї поезопрозової творчості, який вважається патріотичним. З того часу в середині мене тиша. І ця тиша все дзвінкіше.

Розуміння стабільності внутрішньої деструкції, – заходить в хворобливу безвихідь… А чому дивуватися… «Пустелею лякатимуть і тішитимуть геть неспорушних– такий собі знак навзнак».
Усі двері – зачинені. Сигналізації, ключі, замки…Тільки оградки на кладовищах ніколи не зачиняють… Бо прийдемо туди всі, аби відчути духів національного буття: народжених і страчених, втрачених і заблуканих… Отой шматочок земний – і буде єдиною нашою обителлю в ері тіней. Там нам не заважатиме вата, а навпаки, допоможе м’яко почуватися кісткам у домовині.Сепаратисти не ділитимуть території від одної могильної плити до іншої… Кулі не літатимуть – вони житимуть всередині нас… дірками із потойбіччя…
А в ями зазиратимуть нові шибки, з новими віконницями… і будуть вони прозоріші за попередні… Бо, за словами Василя Портяка: «…ми перетнули місто, воно було нашим великим шляхом, великим домом і великим маревом водночас».
…..Так, потримає Господь на вилах пісок… який перевтілиться в тебе… а потім ні в кого не затремтить рука підсипати цей пісок у могилу небіжчика.

Часом говорять, що письменники «профатичні»: вміють відчувати майбутнє і домовлятися з теперішнім. Але я не знаю, наскільки це вдається мені, оскільки я впродовж п’яти років мовчу.

Чому нам потрібна була війна для того, щоби з’явився попит на українську культуру і літературу?

Це дуже глибоке і філософське питання. На початку повномасштабного вторгнення і в моїй родині були особисті втрати. Зокрема, був жорстоко вбитий під Бучею брат мого чоловіка. У материнську хату мого чоловіка влетіла ракета. Тобто ми на початку повномасштабного вторгнення, як то кажуть, впізнали весь отой нестерпний біль втрати, який і досі живе всередині нас.

Альберт Камю, коли написав свій твір «Чума», провів алегорію чуми із фашизмом (раніше ж фашизм називали коричневою чумою). Так ось, власне, саме тоді він довів своєму читачеві, що багато чим винні і самі люди. Як критик кажу, що насправді Альберт Камю наштовхує нас на те, що ми теж недостатньо робили щось для того, аби повномасштабне вторгнення не відбулося.

Мені, до речі, як людині, яка зараз вчителює в українській філії міжнародної школи за кордоном, дуже боляче, коли наші українські діти, з Луганщини, Донеччини, Харківщини, навіть на уроках відповідають російською, на уроках української літератури. Я до них говорю: «Діти, на моїх уроках ми відповідаєм рідною, державною мовою». А вони мені у відповідь: «А ми не в державі». Я до того, що це насаджене їм з дитинства. І хочемо ми те визнавати, чи не хочемо, але, на превеликий жаль, ми самі винні у тому, що зараз відбувається.

Ми стали більш свідомими усі. Але залишаються люди, які досі продовжують вмикати своїм дітям мультфільми російською мовою, розмовляти з ними російською. І це не десь там, на Сході, а тут у Чернівцях.

Треба, щоби людина прийшла до цього сама, тому що чим агресивніше ти будеш доводити і пояснювати наслідки, тим буде більший спротив. Я думаю, що треба дати людині шанс. Я завжди вірила в людей і вірю в те, що поступово, якщо ми будемо робити акцент саме на політичну культуру, українську культурну дипломатію, то, звісно, тоді будуть результати.

У нас сталася анексія, війна у 2014 році, повномасштабне вторгнення. Скільки ще трагедій треба пережити українцям, щоб нарешті деякі з них усвідомили цінність нашої мови, культури?

Говорять що історія — це життя пам’яті. Здається, що всі трагічні сторінки української історії мали б зажити в пам’яті людей, але так не стається. А все від того, що дуже мало останнім часом читають. Я ось спостерігаю за підлітками, які навчаються в нашій філії. Якщо у класі три-чотири людини прочитали твір — це свято. А в цілому культура починається з чого? Зі слова. Тому, мені здається, політика мала би акцентуватися саме на привчанні до читання. Коли буде наша нація привчена читати українське слово — неважливо які жанри, важливо, аби це було українською мовою — тоді, можливо, поступово, але будуть якісь результати.

Мені здається, що людина, яка ніколи не чула вибуху, не може писати про звук вибуху; людина, яка не втратила когось на війні, писати про втрату на війні. Напевно, мають бути якісь етичні рамки і моральні принципи. Зараз я спостерігаю таку тотальну її відсутність.

Я знаю, що, за деякими підрахунками, зараз на фронті близько 300 наших митців. Зокрема 200 із них — це письменники. Це, наприклад Маркіян Камиш, Артур Дронь, Сергій Пантюк, був минулоріч і Дмитро Лазуткін, який до речі став лауреатом Шевченківської премії. Я можу перераховувати безкінечно.

Цим письменникам я справді вірю. Я молюся за них, завжди чекаю на якийсь допис, щоби знати, що з ними все добре і аби від серця відлягло. Тому що знаємо, кого під час повномасштабного вторгнення було вбито, а хто зник безвісті. Зокрема наш чудовий український письменник Борис Гуменюк. Ми знаємо і про Миколу Леоновича.

Я вже мовчу про свого давнього друга Володимира Вакуленка, світла йому пам’ять. Я не можу не згадати про нього, тому що ми з ним були дуже близькими. Він ділився зі мною всім, навіть якимись любовними історіями. Тому що йому не було з ким цим поділитися, він був настільки самотнім, хоча, здавалося б, така суспільно активна людина. Але бачите, все ж таки внутрішня самотність, мабуть, брала гору. Щодо цього хотіла прочитати одну рефлексію, нехай це буде у пам’ять про нашого Володимира.

Від сьогодні — тільки внутрішнє торохтіння порожнечі…
І ніщо, і ніхто, і ніяк не врятує справжнє й глибоке…
Випекли, випалили, вигризли – дірка на склянці долі…
Житиму, але не я.
Любитиму, але не я.
Це не я буду тоді, коли мене мною ж убили.
Поховаю себе в цій осені, щоб ніколи в неї більше не повертатися, бо повернення – це завжди – знак безкінечності… але коли його немає… тобто він є цей знак… трагедійний знак фатуму… ліпше розмазати себе кров’ю по листю, яке ніколи вже може не пожовкнути: воно мучитиметься – і в цьому трагедія…
Порожнеча на якій, як на гойдалці, гойдаються мертві фантоми…

Ви переживаєте період письменницького мовчання. Чи відчуваєте в цьому нестачу, чи, можливо, це усвідомлена пауза, яку ви собі дозволили — а далі, як складеться?

Іноді є таке бажання викричатися на папір. Колись я мала таку унікальну нагоду, а зараз її не маю. Певною мірою так, я страждаю. Але ж це не поодинокий випадок в літературі. Таких мовчань, письменницьких, жанрових і внутрішніх трансформацій було чимало. Один із моїх знайомих письменників, уявіть собі, 20 років після виходу книжки не написав жодного рядку. Потім, звісно, дуже трагічна відбулася в його житті ситуація, після якої знову у нього ніби відкрилася чакра, і він написав книгу.

А ще мене завжди захоплював приклад нашого письменника-дисидента, теж мого гарного товариша Василя Рубана. Він, окрім того, був представником Київської школи поетів. Я колись у нього запитала: «Василю Федоровичу, ось ви написали чудову поетичну книгу “Химера” і роман “На протилежному боці від добра”. І ось уже з того часу минуло 30 років, і ви більше нічого не писали, не видавали». І він мені говорить: «Лесю, я вважаю що своє найкраще я написав, і я цим залишився в літературі».

І я тоді замислилася над тим, що насправді не потрібно свою художню планку опускати нижче, ніж вона є. Тому, мені здається, що моє мовчання як письменниці пов’язане ще і з цим. Але це не означає, що якщо я мовчу як письменниця, то я не творю якихось хоча би націєтворчих речей або тих речей, які допомагають діаспорянам все ж таки не забувати українську культуру. Я намагаюся організовувати, наскільки це виходить, різні заходи, де збираються українці, під час яких ми можемо відзначити, наприклад, День незалежності, День конституції, День поезії. Як вчитель я намагаюся запрошувати до наших учнів з України письменників, художників, науковців, аби розвивати їх як українську націю.

Розкажіть про вашу книжку, яку я бачу перед собою упродовж усього інтерв’ю.

Насправді це остання моя книжечка — «Між жіночих звивин». Вона старенька — побачила світ ще у 2019 році. Але попри це я зараз дуже полюбляю читати різні вірші і поезопрозову Це був такий міжжанровий експеримент. Поезопрозова — не мій винахід, вона була дуже популярною в усі часи, а особливо в 20-х роках ХХ століття.

Поезозопроза пишеться тоді, коли тобі здається, що поезії стає затісно, але до великих прозових жанрів ти ще не доросла, або не знайшла в собі ресурсу для їх написання. І тоді ти намагаєшся вийти за межі усталих [форм].

Насамкінець нашої розмови презентую такий короткий твір:

Коли у тебе була антикварна порцелянова чашка із марокканським візерунком, і твої губи торкалися коштовного – я ходила в ломбард, аби віддати усе своє найдорожче для того, аби зустріти тебе і пити разом каву з найвишуканішої порцеляни. Коли твої губи торкалися золотистого обідка і думали виключно про каву – кава думала про мене, а я уявляла, як у якомусь Марокко майстри своїм внутрішнім санскритом промальовують наше Спільне… Коли ти срібною ложечкою (початку ХХ століття) всипав у напій п’яту ложку цукру – я потерпала від обезводнення душі… Коли ти, після кавової церемонії, обіймав ту, з якою розділяв цілодобове серцебиття між дорогих речей, – до мене приходили сновиди і вели на чергову ночівлю на вокзал у зал очікування… а я марила, що колись спатиму на величезному ліжку 2х2 із коханим чоловіком, і ми питимемо американо з молоком із колекційних наборів…

… А коли я несподівано прийшла в твоє життя – ти не п’єш кави, а я – втомилася уявляти…

Слідкуйте за нами у Telegram