Понад дев’ять десятиліть у промислових містах, евакуаціях, переїздах і постійній роботі. Артур Десятников народився в 1933 році — у розпал Голодомору на Сході країни, у період, коли на будівлях висіли червоні прапори, у гімні возвеличували Сталіна, а вулиці носили назви радянських генералів.

Про це розповідає С4.

«Я народився в місті Кам’янське. Воно раніше називалося Дніпродзержинськ. У тому місті жити нелегко. Там є коксохімзавод, цемзавод, металургійний завод. Й оце повітря — небезпечне», — розповідає чернівчанин Артур Десятников.

Його дитинство припало на самий розпал сталінського терору. Хоч сім’я і змогла вберегтися від репресій, але завжди перебувала під пильним спостереженням спецслужб, адже мати Десятникова була наполовину німкою, та ще й уродженкою Польської республіки.

«Моя мама не могла ні поїхати, ні приїхати, тому що це потім могло датися взнаки на нас — дітях, на моїй сестрі, на мені. Тому ми не мали контакту такого. Батько був шофером, але потім у час війни його забрали. Був тяжко поранений. Він помер від ран», — пригадує чоловік.

Вижити і здобути освіту для хлопця з промислового маленького містечка було справжнім викликом. Але саме навчання в металургійному училищі дало шанс розвиватися і можливість для першого переїзду. Спочатку був Південь, а саме місто Керч.

«Я переїхав, працював фахівцем із ремонту турбінного обладнання. Мені 19 років, їм [слюсарям] по 50 було. Я теоретично знав те все, а вони — практики», — каже Десятников.

Далі знов були переїзди, нова робота й сім’я. Але найбільше його вразили Чернівці. Сюди він приїхав уже дорослим і свідомим.

«Сестра вийшла заміж. [Її] чоловік переїхав у Чернівці і працював головним інженером. І мені кажуть: “Давай приїжджай подивись, чудове місто”. А я дуже люблю красиву архітектуру. Вони це знали. Я приїхав, глянув — дійсно архітектуру не зрівняти з Дніпродзержинською, де коробки тоді будувалися, щоб тільки люди жили. І я переїхав сюди», — розповідає пан Артур.

Чоловік 60 років прожив у шлюбі зі своєю дружиною, вони народили сина й доньку.

«Вона, бідолашна, захворіла. Паркінсон — паскудна хвороба. В останній рік-два вона мучилася, не жила. Й у 2019 році померла. Тепер я холостяк на виданні в 92 роки», — ділиться Десятников.

Сьогодні, коли більшість його ровесників відпочивають удома, Артур продовжує вчитися. Йому важливо тримати себе в тонусі — і тілом, і пам’яттю, тож він відвідує Університет третього віку, де вивчає німецьку — рідну мову його мами.

Так, нещодавно з нагоди Дня студента він отримав нагороду від Чернівецької міської ради. Чоловік і сьогодні живе з тією ж впертістю, з якою колись починав у рідному Кам’янську. Каже: життя рухається вперед, поки рухаєшся сам.

Слідкуйте за нами у Telegram