1462 доба від початку «спецоперації за три дні». Те, що мало тривати 72 години, перетворилося на чотири роки щоденного спротиву. Сьогодні Україна згадує початок повномасштабного вторгнення та мільйони зруйнованих планів, які перетворилися на одну спільну мету — вистояти.

Про це пише С4.

Ранок 24 лютого 2022-го назавжди закарбувався в пам’яті кожного українця. Своїми спогадами про нього із журналістами С4 поділилася чернівчани:

• «Я це пам’ятаю дуже чітко. Зранку мама й тато дивляться на новини, і там уже говорять про те, що починається повномасштабка, що на нас уже йдуть росіяни. Це було неочікувано».
• «Уранці прокидаюся і мама до мене підходить і каже: «Сьогодні не йдеш у школу, почалась війна». Я не міг повірити. Уже через декілька днів почав бачити в соцмережах відео й починав розуміти».
• «Так, я був на війні. Два роки воював».
• «Того дня я була у своєї бабусі. Пам’ятаю, що мені потрібно було йти в школу в цей день і я прокинулась від будильника. Чую, що бабуся говорить, що війна почалась. Я одразу не зрозуміла, що сталося, але потім почала розуміти потроху».
• «Мені буквально через пів години після перших обстрілів, дзвонив мій керівник. Це був шок. На певний період підприємство припинило роботу, я залишився вдома».
• «Це було дуже несподівано для мене. Мама дивиться в залі телевізор і вимикає його швидко. Я питаю її що сталося? А мама стоїть і починає плакати й казати: «Сонько, дивись, почалася війна й так далі». Я з таким шоком, бо я була дитиною ще, я не розуміла, як це так, війна».

Розгубленість у той ранок була не лише в Чернівцях. Нинішній начальник Чернівецької ОВА Руслан Осипенко пригадує, що повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі.

«Ми розуміли, що відбувається на лінії бойового зіткнення на той час. Ми готувалися, але ми теж не розраховували, що воно буде настільки повномасштабним. Я пам’ятаю, коли був зруйнований пологовий будинок у Маріуполі, коли був нанесений авіаудар по драмтеатру, де було укриття, де перебували цивільні. Я пам’ятаю, як потім поліція згуртовано приймала участь у процесах безпекової складової спільно з Нацгвардією, з прикордонниками», — розповідає Руслан Осипенко.

Війна в Україні триває з 2014 року. Втім, саме останні чотири роки виявилися найбільш виснажливими для кожного з нас. Та попри втрати і втому — українці тримаються і нам точно є чим пишатися.

«Гордість за українського солдата, за українську армію, за те, що ми вистояли, не тільки на війні, а вистояли й у холоді, і в темряві. У всіх є якісь спогади за 24 лютого. Насправді, війна йде не чотири роки, а 12 років. 12 років ми боремося за свободу. Я переконаний, що ми заслуговуємо на мир і на гідне життя. Побажати можна виключно витримки і віри в те, що буде мир, і ми переможемо в цій війні і звільнимо всі свої землі», — говорить Чернівецький міський голова Роман Клічук.

«Дуже багато область прийняла внутрішньо переміщених осіб, дала прихисток і підтримувала у важкі часи. Це та категорія людей, яка несподівано, вимушено мала залишити свої домівки. Вони виїхали лише в сезонному одязі і з тим, що було в них під рукою. І життя ця категорія людей починає з нуля, практично вже двічі у своєму житті. Тому, користуючись можливістю, я хочу подякувати населенню Буковини за їхню підтримку», — каже начальник Чернівецької ОВА.

Водночас чернівчани продовжують вірити, що мир обов’язково буде. І доказом того є ті, хто маючи можливість жити за кордоном, згодом повертаються додому:

• «Були за кордоном рік, але для мене це не дуже приємний спогад. Тобі тільки виповнюється 18 років, ти ще адаптуєшся до світу. У мене адаптація не пішла, тому я повернувся в Україну. Я дуже радий, що в мене є робота, хороші люди. Усе поки що йде рівно й чітко».
• «Мені не подобається в Італії. Я там прибув півтора роки. Мама там залишилася досі. Я тут живу з татом».
• «Звісно є і виснаження, тривоги, постійні ракети. У Чернівцях Слава Богу краще, але все одно ми це бачимо й чуємо постійно. Розуміємо, що здаватися не можна, треба іти до кінця, треба бути патріотичним і бачите те, що треба жити далі».
• «Виснаження немає. Я, навіть, не можу сказати, що в нас тут може бути виснаження, порівняно з тими хлопцями, які тримають передову і тримають посадку».
• «Гордість за українську армію, за Україну. Я міг жити в будь-якій країні світу, у мене родичі в Ізраїлі, Америці, Франції, Німеччині, дитина й сестри в Німеччині, а я люблю Чернівці та Україну».

Слідкуйте за нами у Telegram