На сайті електронних петицій Київської міської ради зареєстрували петицію про «Перейменувати проспект Героїв Сталінграду на проспект Володимира Івасюка». Про це пише С4.

Автор петиції – киянин Єгор Кічко.

«Я усе життя живу на проспекту імені Сталіна, все життя я думав, що це нормально, хоча це далеко не так…

Цей диктатор вбивав українців століттями шляхом голодоморів та репресій, а те, що під Сталінградом загинула величезна кількість українців тільки доводить, що українців посилали на вірну смерть, таким чином страчуючи в бою.

Мати проспект в честь ката українського народу, методами якого користуються сьогоднішні окупанти на 8 році війни та на 6 місяці повномасштабного вторгнення не те щоб не правильно – це не допустимо!

Тому я пропоную закінчити затягування перейменування, яке тягнеться з 2016 року і нарешті звільнити наш чудовий Київ від такого жахливого топоніма, який своїм існуванням зневажає те, за що воюють наші воїни на передовій, а саме за нашу незалежність!», – йдеться у тексті звернення.

Петиція набрала 6 140 з 5 000 необхідних голосів усього за 20 днів – її створили 5 серпня. А ще вчора лишалось зібрати 372 голоси до потрібних 5 000.

Варто зазначити, що ще у 2016 році комісія з питань найменувань рекомендувала Київраді перейменувати проспект Героїв Сталінграда на честь українського композитора і поета Володимира Івасюка. У 2017 році комісія з питань місцевого самоврядування підтримала рішення. Проте Київрада під час голосування не підтримала проєкт.

До слова, у Чернівцях стартували публічні консультації щодо планування громадського простору. Йдеться про пошук місця для облаштування скверу імені Володимира Івасюка, там, зокрема, встановлять пам’ятник митцю.

Консультації триватимуть до 29 серпня. Як до них долучитись – читайте тут.

Довідково

Володимир Михайлович Івасюк народився 4 березня 1949 р. у Кіцмані Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. У 3 роки з цікавістю спостерігав за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 р. Володя вступає в підготовчий клас філії Чернівецької музичної школи № 1, де починає опановувати скрипку. 1956 р. іде у перший клас середньої школи. Його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володі земляки дарують справжню німецьку скрипку. Після закінчення 6 класу 1963 р. Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Однак навчання, виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. 1964 р. Володимир пише дві пісні «А мені шістнадцять літ» і «У двадцять літ».

Восени 1964 р. Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» і пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Збирає українські народні пісні, їздить по селах, записує буковинське весілля. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень. Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно.

За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість – під час прогулянки парком хтось з хлопців закинув картуз на гіпсовий бюст Леніна, усвідомивши крамольність такого вчинку, хлопці лізуть знімати картуза, бюст виявився не закріпленим, «вождь» падає, а хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Одразу постає питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестата. Батьки зробили все, що могли – Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства.

Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче складає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його «справу», і 31 серпня 1966 р. Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення. Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє, іде працювати слюсарем на завод «Легмаш».

Володя створює і веде заводський хор, який невдовзі починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки» та отримує першу премію. Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут.

Його обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта» та камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута».

Восени 1970 р. Володимир познайомився з Галею Тарасюк – студенткою філологічного факультету, «Пісня буде поміж нас» присвячена їй. Згодом Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою». А 13 вересня 1970 р. на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постали ці пісні — перший великий тріумф молодого митця.

1971 р. в Карпатах був знятий перший український музичний фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка» та прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй».

Навесні 1972 р. починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств, а невтомно працюючи створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». 1972 р. пісню «Водограй» визнано піснею року.

1973 р. Володя закінчує Медичний інститут і вступає в аспірантуру на паталогічну фізіологію. Незабаром його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару (тоді вона вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень). Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 р. з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня, а про Володю дуже багато пише польська преса, перекладає й друкує тексти його пісень.

У 1974 р. Івасюк стає делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області та студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. 1975 р. Володя пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави…

Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». 1977 р. Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта.

24 квітня 1979 р. в обід Володі дзвонять, він одягається, йде до консерваторії і більше не повертається… 18 травня 1979 р. тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу підвішеним: стояв на колінах, язик вирвали з рота, між ребер встромлені гілки з дерева…

Офіційна радянська версія — самогубство — викликала сумнів громадськості як того часу, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка — це вбивство, здійснене органами КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.

Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно», можливо, тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину.

12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.

Колишній прокурор Львівської області Роман Федик у лютому 2015 року заявив, що Володимир Івасюк був убитий «співробітниками КДБ».

13 червня 2019 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз дійшов висновку, що композитор-виконавець Володимир Івасюк фізично ніяк не зміг би вчинити самогубство.