Лікар-психолог Чернівецького обласного госпіталю ветеранів війни Тетяна Аніщенко понад 10 років працює в галузі психічного здоров’я. Більша частина її досвіду – робота з військовослужбовцями та їхніми сім’ями.

Тетяна Аніщенко переконана, що у психологічній підтримці військових є безліч нюансів, які є важливими для захисників і захисниць після повернення до цивільного життя.

Проєкту «Війна і журналісти» психологиня розповіла про особливості спілкування з військовими: підтримку, заборонені фрази, взаємодію з пораненими бійцями та втрату побратимів.

Чим відрізняється спілкування з військовими і цивільними людьми? Які психологічні та емоційні фактори варто враховувати, особливо після бойових дій?

Спілкування між військовими та цивільними людьми має свої особливості, які зумовлені професійним досвідом, емоційними станами та психологічними аспектами. Після бойових дій ці відмінності стають ще більш помітними.

Військові звикли до чіткої ієрархії та структурованості у спілкуванні. Вони часто потребують певної термінологію та військових команд. Цивільні можуть не розуміти (і таки часто не розуміють) специфіку військової термінології та контексту, що може привести до непорозумінь.

Також військові зазвичай демонструють емоційну стриманість через специфіку роботи мозку та тіла в екстремальних умовах та необхідність контролювати свої емоції в стресових ситуаціях. Це часто на відносно безпечній території призводить до труднощів у вираженні своїх почуттів. Цивільні люди, як правило, більш емоційно відкриті та готові обговорювати свої почуття, що створює контраст з військовими.

Які поради ви можете дати цивільним щодо спілкування з військовими?

Важливо розвивати навички активного слухання та емпатії, щоб полегшити спілкування. Військовим слід навчитися виражати свої почуття, а цивільним — бути відкритими до розуміння військового досвіду. Попри проблеми в комунікаціях військові потребують підтримки, тому цивільним варто розуміти шляхи її надання та важливість. Особливо важливо бути до них уважними. Потрібно давати військовим відчуття винятковості, «ексклюзивності». Тому що військовослужбовці — це люди, які борються за країну ціною свого життя та здоров’я.

Потрібно добре собі закарбувати: слова можуть вплинути на мотивацію військових, на їхнє бажання воювати. Ці слова можуть їм зробити боляче, а ці люди нас захищають. Те, як вони почуваються, прямо на нас впливає. Військовим часто складно пояснити свій життєвий досвід цивільним, оскільки, якщо людина такого не переживала, то розповісти про це у кількох словах та ще й щоб зрозуміло було, досить непросто. А у наших захисників та захисниць наразі й так багато питань, які необхідно розв’язувати задля безпеки усієї країни.

Військові звикли реагувати на будь-які зовнішні чинники, що можуть бути загрозою життю. Крики чи навіть гучні розмови можуть принести чималий дискомфорт.

Як активні бойові дії впливають на психоемоційний стан військових? Чи існують типові реакції, зокрема стресові розлади або посттравматичні стани, які можуть проявлятися під час спілкування з ними?

Під час війни реакція психіки людини буває різною: від помірного і тимчасового стресу, до важких психічних травм, які мають негативні наслідки для здоров’я, включаючи депресію, зловживання психотропними речовинами і постравматичний стресовий розлад (ПТСР). Типовими є труднощі з концентрацією уваги і втратою пам’яті, виникнення нічних кошмарів.

Військові часто переживають тривогу та депресію, що пов’язано з постійним стресом і відсутністю нормальних умов для життя. Варто зазначити, що стрес може зберегти певну і позитивну роль саме під час бойових дій, наприклад, активізуються фізіологічні механізми, які покращують реакцію на загрози, такі як підвищена увага, швидкість реакції та здатність приймати швидкі рішення. Це може бути критично для виживання на полі бою. Також стрес активує симпатичну нервову систему, що призводить до вивільнення адреналіну та інших гормонів, які підвищують бойову готовність – бійці відчувають себе такого роду «суперменами», що для штурмовиків багато значить, але після їх завершення він може стати руйнівним чинником.

Згідно з різними нейротеоріями, бійці, у яких розвивається посттравматичний стресовий розлад (а це близько 25-30%), були і до травматичної ситуації схильні до надмірних вегетативних реакцій на стрес.

ПТСР – це посттравматичний стресовий розлад. Це діагноз, який має встановити лікар, не дружина, не хтось інший. Він проявляється через певний час після травматичної події. Це розлад, який з нами відбувається, тому що травматичний досвід, який ми отримали, ми не в змозі опрацювати.

Типовими ознаками ПТСР є:

• Нав’язливі спогади. Часті та непрохані спогади про травматичні події (нав’язливі думки, які зазвичай приходять перед сном), флешбеки, коли людина знову переживає травму, ніби вона відбувається в цей момент (тут і тепер).
• Уникнення. Місць, людей або ситуацій, які нагадують про військові події (наприклад, категорично не хоче одягати щось, що може пов’язати з військовим досвідом, бачити і навіть чути про будь-що військове). Відмова від обговорення подій, пов’язаних із війною.
• Зміни в настроях та емоціях. Відчуття емоційного заціпеніння або відчуження від інших (тобто почуватись емоційно холодним) або навпаки – дратівливим без будь-яких причин на це. Зниження інтересу до діяльностей, які раніше приносили задоволення.
• Гіперзбудження. Постійна тривожність, емоційна нестійкість або агресивність; проблеми зі сном, включаючи безсонні ночі та/або нічні кошмари військових подій.
• Фізичні симптоми. Часті головні болі, м’язова напруга або інші соматичні скарги без явних фізичних причин (тобто під час діагностики різних систем – повна норма, або незначне відхилення)
• Соціальні проблеми. Труднощі у взаємодії з іншими людьми, що можуть привести до ізоляції. Проблеми у стосунках з близькими через зміни в емоційному стані.

Чого варто уникати у розмові з військовими, які нещодавно повернулися з фронту або перебувають у зоні бойових дій? Які теми чи фрази можуть бути тригерами, і як краще налаштуватися на позитивний діалог?

Найперше – уникайте конфліктів. Негативні емоції різного характеру повертають військового у минуле на війні, де він відчував щось подібне. Негативні емоції вивільняють у ньому воїна, готового до захисту від ворога.  Не намагайтеся зрозуміти реальність, у якій живуть воїни.

Не завантажуйте побутовими справами. Обмежте військового від сімейних побутових справ на декілька місяців – будьте самостійними у вирішенні дріб’язкових питань.

Обмежте розмови про війну. Не цікавтеся ходом бойових дій та місцем перебування бійців.

Не казати фрази будь-якого знецінення, на кшталт «А на що ти туди пішов?», «Ми тебе туди не посилали», або дружині можуть казати: «А як ти могла його відпустити?».

А ще є така диванна експертиза: «В мене кум/брат/сват там, і я точно знаю, як там на фронті. Мені точно можеш розказувати» або «Мені точно можеш не розказувати, бо я знаю». Це точно не буде налагоджувати жодним чином контакт.

Ще один приклад знецінення: «Так ти ж був не на самому фронті». Найдурніше запитання, яке я чула, що задавали бійцям: «Коли це все закінчиться, коли перемога?». Коли військовому ставлять це запитання, він чує: «Скільки нам ще треба загинути, скільки ми маємо поховати своїх побратимів, для того, щоб ви перестали відчувати почуття провини за те, що ви не приймаєте участь в цьому». У цьому бійці чують претензію і чітко розуміють, що за перемогу ми платимо дуже високу ціну.

Які особливості слід враховувати під час спілкування з пораненими військовими? Як можна проявити емпатію, водночас не викликаючи небажаних емоцій чи поглиблення болісних переживань?

Пам’ятайте, що єдиним коректним терміном сьогодні є «людина (особа) з інвалідністю». Не вживайте таких термінів щодо людей з інвалідністю, як: «обмежені можливості», «особливості», або «особливі потреби», «неповносправні», «колясочник». Краще вживати поняття «з порушенням функції», яке просто констатує, яку функцію людина може виконувати часткового або не може виконувати.

Не варто розпитувати про обставини отримання поранення. Дайте людині можливість самостійно вирішувати, з ким і в якому обсязі він чи вона може поділитися історією свого пережитого досвіду. Якщо людина сама ділиться з вами історіями бойового досвіду, подякуйте йому чи їй за це. Зважайте на те, що повертатися до травматичних спогадів – непросто.

Особливо не варто жаліти воїнів та не нав’язувати свою допомогу. Допомагайте лише з дозволу або прохання.

Не порушуйте особисті кордони і простір захисника чи захисниці. Питайте дозволу перед будь-яким фізичним контактом (обійми, поцілунок тощо). Ви не можете бути точно впевненим у тому, що саме пережила людина, яка перед вами. У деяких випадках небажаний тілесний контакт чи торкання можуть спровокувати неочікувану для вас емоційну або фізичну реакції.

Як найкраще висловити підтримку військовому, не вдаючись до шаблонних фраз чи загальних виразів?

Універсальної схеми діалогу не існує. Проте потрібно пам’ятати: військові – такі самі люди, з такими ж потребами, почуттями, власними межами, до яких потрібно ставитися з повагою. На фронті зовсім інший темп, інші умови життя. І те, до чого вони звикли там, що допомагало вижити в зоні бойових дій, у цивільному житті, може бути неефективним або навіть заважати. Щире спілкування, з повагою та поясненнями своїх почуттів чи емоцій, допоможе швидше налагодити контакт та стане найкращою підтримкою, яка необхідна цим мужнім людям.

Військових важливо слухати не лише словами, а й звертати увагу на невербальні сигнали. Виявляйте, що ви уважні, киваючи або використовуючи словесні підтвердження.

• Повторюйте те, що ви чули, своїми словами, щоб підтвердити їхні емоції. Наприклад, «Ти відчуваєш, що це було важко для тебе».
• Використовуйте фрази, які показують, що ви можете зрозуміти їхні переживання: «Це дійсно важкий досвід, я можу лише уявити, як це важко».
• Уникайте критики та засудження. Показуйте, що ви приймаєте їх такими, якими вони є.
• Визнайте, що їхній досвід є справжнім і важливим. Скажіть, що це нормально мати складні почуття.
• Підтримуйте атмосферу довіри, щоб вони відчували себе комфортно, відкриваючи свої емоції.
• Підтримуйте зв’язок, перевіряючи, як справи, що допоможе відчути постійну підтримку.

Як реагувати, якщо під час розмови військовий починає виявляти прояви роздратованості, агресії або занадто занурюється у травматичні спогади?

Насамперед – зберігати спокій. Ваш спокій може допомогти знизити напруження. Уникайте емоційних реакцій. Дайте можливість висловити свої думки. Іноді просто висловлення почуттів може допомогти. Якщо це доречно, запитайте, що саме викликало роздратування. Це може допомогти зрозуміти ситуацію. Якщо військовий виражає агресію, пам’ятайте, що це може бути пов’язано з їхніми власними переживаннями, а не з вами.

Коли військовий занурюється у травматичні спогади, важливо підходити до ситуації з чутливістю, емпатією та уважністю. Дайте їм можливість висловити свої почуття. Прислухайтеся без перебивань. Уникайте фраз на кшталт «це було давно» чи «все буде добре». Це пряме знецінення їхнього досвіду та почуттів. Дайте зрозуміти, що ви завжди готові вислухати, коли вони будуть готові поділитися. Не змушуйте їх говорити про деталі, якщо вони не готові. Якщо це доречно, ви можете запропонувати кілька простих дихальних вправ для зменшення тривоги, спробуйте зосередитися на позитивних моментах або тому, що їх надихає.

Чи доцільно говорити з військовими про втрати їхніх побратимів? Як обговорювати таку делікатну тему, щоб не завдати додаткового болю, але водночас дати можливість висловити свої переживання?

Безперервно бачити таку кількість смертей – це величезне навантаження на психіку. Тим більше, якщо йдеться про смерті близьких для тебе людей, побратимів та посестер.

Людину, яка горює, ранить не лише втрата близької людини й власні емоції, але й реакція тих, хто є поруч. Для нас важливо навчитися бути поруч із людьми, які потребують допомоги, обіймати серцем тих, хто втратив під час війни найдорожчих. Герої, які віддали свої життя за свободу України, заслуговують на гідну шану та пам’ять, а їхні близькі — на надійну підтримку — і це надважливе завдання для кожного з нас.

Важливо не залишатися наодинці з власним горем. Добре, якщо у час найбільшого болю є підтримка рідних, друзів, близьких, або просто тих, хто може вислухати, обійняти чи просто бути поруч. Ваша підтримка має бути дозованою, теплою, ніжною. Той, хто втратив найближчу людину, потребує перш за все співчуття й дуже уважного ставлення.

Близькі люди, прагнучи допомогти, починають розмови зі слів: «я тебе розумію», «знаю, що ти відчуваєш», «все буде добре», «час лікує». На жаль, такі слова не допомагають, а часто навпаки шкодять. Кожне проживання втрати є індивідуальним. Тож просто висловіть співчуття словами: «Я навіть не уявляю, який  біль ти зараз витримуєш. Як я можу підтримати тебе?».

Також не варто говорити людині, що настав час «відпустити загиблого», перестати згадувати чи говорити про нього. Іноді стає легше після розмови про загиблого. Тому часом доречно сказати, що ви хочете дізнатися більше про цю людину. Тоді людина, яка горює, матиме змогу торкатися свого болю не на самоті й віддаватиме своєрідну шану тому, кого втратила.

Також не варто порівнювати людину, яка переживає втрату, з іншими й говорити: «ти недостатньо сумуєш», «ти, мабуть, і не любив цю людину». Такі слова дуже ранять. Якщо навіть зовні непомітно сліз та горя, це не означає, що всередині не болить. Ми просто можемо не помічати «ран».

Переживаючи втрату близької людини, дуже важливо дозволити собі відгорювати. При цьому людина переживає дуже багато різних почуттів та емоцій. Це може бути злість, сум, апатія, відчуття несправедливості, почуття провини, страх перед майбутнім, страх за своє життя, страх втратити ще когось. Це такий спосіб нашого організму знеболити себе. Досить часто емоції настільки поглинають людину, яка проживає втрату, що вона не може в цей період піклуватися про себе та близьких.

Запропонуйте їй допомогу: привезіть продукти, приготуйте їжу, погуляйте з дітьми, запитайте, яка матеріальна допомога потрібна, які справи ще потребують уваги. Наприклад, це може бути оформлення документів. Іноді людям складно звертатися із проханням про допомогу, такі люди можуть навіть не усвідомлювати, в якому стані перебувають, і що насправді дуже потребують допомоги. Тож будьте спостережливими, ненав’язливими й щирими.

Стан людини, яка проживає горе, важко описати словами. І не завжди це можна описати. Тож краще не питати: «Як ти?», а просто запропонувати прогулянку, посидіти разом в кафе, навіть поговорити про те, якою чудовою людиною був загиблий. Будьте поруч, станьте тою надійною людиною, яка підставить плече і для горювання, і для прийняття рішення жити далі.

Якщо ви запропонували підтримку, спілкування, фінансову, фізичну допомогу, але отримали у відповідь побажання побути наодинці — прийміть це. Людина може просто не мати сил, щоб це висловити. Будьте поруч, але не наполягайте на спілкуванні. Коли людина у горі, у втраті, вона сама знає, з ким хоче спілкуватися, а з ким — ні. Якщо розумієте, що людина не хоче говорити, то не потрібно виводити на розмову. Якщо людина, яка у горі, хоче поспілкуватися саме з вами, вона прийде і поговорить. Це має бути її ініціатива.

Нагадаємо, раніше юрист ГО «Інститут масової інформації» Роман Головенко пояснював, як правильно медіа публікувати фото загиблих чи постраждалих внаслідок російських обстрілів.