Її вірші про янголів, що діляться цигарками; пташку, яка танцює посеред спаленого села; 24 лютого, що сталося вчора. Вони стали рідними українцям. Поетка Тетяна Власова пише вірші з часів Майдану, а з початком повномасштабного вторгнення її аудиторія зросла в рази. Наша розмова вилилась за межі літератури та перетекла у суспільно-важливі теми: мову, пропаганду та культуру під час бойових дій. 

Коли у вашому житті з’явилася поезія? Вона завжди була частиною вашого життя, чи настав якийсь переломний момент?

Насправді я ніколи не планувала пов’язувати своє життя з літературою. Довгий час націлювала на музику — у мене був гурт, і думала, що якщо одного дня зберу Палац спорту, то це буде саме з ним.

Але під час Революції Гідності я спонтанно написала вірш — він якось видався в голові. Я зранку опублікувала його на своїй сторінці [у соцмережі], яка тоді не мала великих охоплень, і поїхала на телеканал, де працювала. Про вірш я забула, а ввечері відкриваю сторінку — і бачу нереальну кількість репостів, коментарів, повідомлень. Словом, цей вірш людям дуже відгукнувся. Він був дуже наївним і примітивним, але дуже щирим. Після того я написала ще декілька віршів. Це був мій спосіб висловити те, що я тоді переживала, і знайшла такий спосіб комунікації. Я зрозуміла, що мені це вдається і подобається — я можу так комунікувати з людьми.

Але навіть тоді я не думала називати себе поеткою, адже це здавалося дуже відповідальним. Коли у 2021 році виникла думка видати мою книжку, я взяла всі ці вірші й оформила їх у збірку. І ось коли я вже взяла тримала книгу в руках, я подумала: «Ну, мабуть, це вже щось дуже справжнє, і можна називати себе поеткою». З того часу я серйозно цим займаюся. Почалися великі виступи, а зараз готується друга збірка.

Під час вашого виступу я бачила у ваших очах сльози і рефлексію на власні вірші. Я бачила реакцію Ахтема Сеітаблаєва, бачила тишу в залі. Чи має право людина, яка не бачила і не відчувала війни, писати про неї?

Це дуже дискусійне питання. Безперечно, ніхто не напише про війну так, як це пишуть поети-військові, тому що вони бачили її зсередини. Так писав Максим Кривцов, так пише зараз Валерій Пузік, Василь Мулік, Дмитро Лазуткін, Ярина Чорногуз. Ця саме мілітарна поезія, мені здається, найточніше передає війну у віршах. Але знову ж таки, війна має різний досвід. Поетичних голосів війни, якщо це так можна окреслити, — їх багато, і вони різні.

Зараз дуже людей почали висловлюватися саме у віршах, які стають близькими багатьом читачам. Тому, можливо, можна і закрити очі на літературні цінності цих віршів. Якщо людям це відгукується, якщо їм стає від легше, це «тримає менталку» на місці — це треба використовувати. Хай ці вірші не житимуть далі у віках. Але якщо вони зараз людям допомагають, то хай будуть.

У мене є дуже важкий вірш, я його рідко читаю. У ньому йдеться про те, як матір упізнає тіло свого сина. На жаль, я знаю багато таких історій. І в якийсь момент я відчула потребу написати саме такий вірш. Якось я читала його на зустрічі благодійного фонду, де в залі 80% глядачів були жінками, які втратили дітей, синів і чоловіків. Я тільки потім дізналась про це. Потім одна жінка підійшла до мене і подякувала за те, що тільки змога змогла виплакатись. Тому межа дуже тонка, і важливо її втримувати.

Чи не є це певною мірою паразитуванням на війні?

Так це завжди існувало насправді. Якщо говорити навіть про музику. Є щирі пісні про війну, а є пісня Потапа, прости Господи, «Волонтер».

Наш народ усе ж розумний і відрізняє щирість від кон’юнктурщини. Я принаймні в це вірю. І так само, мені здається, є в поезії.

Я б не назвала це спекулюванням. На мою думку, щоб спекулювати зараз темою війни, треба бути зовсім бездушною людиною. Так насправді відчується і швидко забувається. Я не можу зараз згадати нікого, хто б так відверто спекулював у поезії чи літературі на темі війни, і на цьому втримався. Можливо, я надто оптимістично на це дивлюся, але, мені здається, ця історія не може зараз працювати.

Інша справа це народна творчість. Коли людям хочеться висловити свої почуття, і якщо це не нав’язливо, то нехай воно буде — поживе у соцмережах і забудеться. А справжнє — воно залишається.

Мені здається, що напевно повномасштабне вторгнення зіграло дуже велику роль у критичному мисленні людей, але в хорошому сенсі. Війна дуже багато чого нас навчила, у тому числі відрізняти хороше від поганого у плані творчості. Якщо ми раніше, скажімо так, просто «хавали», а зараз ми розуміємо, що низькосортне.

Тут важливим моментом є те, що ми «хавали» російське. Під цим російським пластом, який нам подавали, ми не завжди бачили нашого. Російська іржа настільки все покривала, що ми не могли розгледіти за цим нічого свого. І тут якось так з’ясувалось, що є багато класних українських фільмів, рідної музики. Ми почали відкривати усе для себе: зняли фільми про Назарія Яремчука, Володимира Івасюка — це люди, про яких, можливо, ніколи і не чули, таке теж буває.

Багато батьків вмикають своїм дітям російські мультфільми. Підлітки дивляться російський тік-ток і серіали. На вашу думку, яким чином ми маємо боротися з цим?

Для себе я визначила, що розмовляю українською мовою, роблю українські проєкти, пишу українську літературу поезію і залучаю до цього дедалі більше людей. Якщо я сідаю в таксі і до мене починають говорити російською мовою, то я продовжую українською — 99% потім переходять на українську. Я не розумію російської мови, коли до мене говорять, наприклад, у сфері послуг.

Це мій спротив. І якщо таких людей буде багато, ми зможемо створити незламну стіну, яка не буде прогинатися.

Щодо батьків, то якщо у мене трапляється нагода поговорити з ними напряму, то я їм просто кажу: «Це безперспективно. Ви позбавляєте своїх дітей перспективи». Тому що не буде тут більше російської мови. Буде всюди українська. У моєму ідеальному світі російська мова більше не знадобиться, хай краще вчать англійську.

А якщо у транспорті, на вулиці, роботі хтось говорить російською і це тригерить людину, яка втратила когось на війні? Наскільки етично робити зауваження?

В ідеальному світі людина не має пояснювати чому її тригерить російська мова. Але ми живемо, на жаль, у світі, який далекий від ідеального, і тому доводиться, мабуть, ситуативно розв’язувати ці питання.

Як ви вважаєте: чи потрібно зараз створювати музику, поезію, фільми про війну? Чи це не травматично для наступних поколінь?

Ми всі травмовані, на жаль, і діти теж. Я для себе окреслила три рівні, чому зараз важлива культура, чому треба продовжувати творити.

Перше — це емоційне. Творчість потрібна усім, адже це перше, до чого ми звертаємось, коли треба заспокоїти голову. Ми дивимось фільми, слухаємо музику, щось читаємо. Коли я бачу, як люди на концертах чи виступах плачуть, я завжди кажу, що це сльози очищення, а не розпачу, зневіри і відчаю.

Другий момент — благодійний. Зараз творчістю можна збирати кошти, і це роблять багато авторів. Усі мої виступи є благодійними. Так чи інакше мої проєкти зосереджені на тому, аби збирати кошти для Збройних сил України.

Ну і, власне, третій рівень, якщо говорити в глобальному контексті, то все, що зараз твориться, воно залишиться як пояснення цієї війни, тим хто житиме у нашій країні далі. Я впевнена, що українська культура цього часу посідатиме свою нішу в європейських культурах точно.

Чи помітили ви, що за останні три роки з’явився більший попит на українську культуру і літературу?

Я колись сказала страшну річ, але повторю її ще раз: якщо вже є хоч щось хороше у війні — то це те, що ми нарешті відкрили себе. Свою історію. Свою мову. Свою літературу.

Як створювався ваш дует з Ахтемом Сеітаблаєвим?

Я побачила в YouTube, як Ахтем читає Лесю Українку. Коли я почула його «Годі» наприкінці, я подумала: «Я хочу, щоб цей чоловік читав і мої вірші». І запросила його на свій перший сольний виступ у Києві. На сцену виходили мої друзі-акторки Римма Зюбіна, Наталія Васько. І Ахтемові я теж сказала, що запрошу його на сцену як гостя. Він: «Я ж не буду читати вірші?». Я йому кажу: «Та ні, звичайно». А потім він вийшов, розчулився, звернувся до мене й каже: «Якщо ти колись дозволиш мені читати твої вірші…». Я така: «Угу». Він зновву: «Дозволиш?». І я просто дала йому аркуші. Він прочитав перший вірш. Не готуючись. Але бездоганно. І прямо на сцені я зрозуміла, що ця людина має бути зі мною в поезії.

Потому я прийшла у «Кримський дім» і сказала: «У мене є ідея». А він: «Я згоден». Я хотіла зробити півторагодинний спектакль на мої вірші для двох. Так і народився цей проєкт. Я його назвала «Багато війни. Багато любові». Його прем’єра відбулася у Києві у Будинку актора, і в нас була одна репетиція, бо ніяк не можливості узгодити графіки. Репетицію ми проводили у період блекаутів, у темноті, без світла, тільки ліхтарики, вірші і ми двоє.

Наступного дня у нас вже була прем’єра. За 10 хвилин до початку у Будинку актора погасло світло. Ми не були до цього готові, адже нас переконували, що цього не станеться. Ми познаходили ліхтарі і так і виступали. За 10 хвилин до початку я сиділа в гримерці, попиваючи вино від стресу, і побачила на тегах людей в інстаграмі повний темний зал глядачів. 2022 рік, зима, воююча країна, центр столиці, а 250 людей сидять і чекають вірші у повній темряві.

На завершення хотілося б почути від вас кілька слів про вашу нову збірку. Розкажіть, про що вона буде.

Збірка має назву «Вільність». Я довго шукала це слово. Воно насправді має багато значень. Це і безпосередність, що мені, в принципі, властиво, і відчуття гаремної з собою, і свободу.

Цю збірку я вже писала свідомою. Якщо у першу я зібрала все, що було написано, то це уже концептуально оформлено. Ілюстрації зробила моя прекрасна подруга художниця Анастасія Усенко. Вони бездоганні. Я буквально декілька днів тому подивилася верстку і розплакалася. Звісно, там є пташка, тому що це мій флагманський вірш — «Танцюй, моя пташко». Післямову до цієї збірки, до речі, написав Сергій Жадан.

Слідкуйте за нами у Telegram