Львівська майстриня фотографії Марта Сирко багато років працює з тілесністю і вважає, що кожне тіло — це мистецтво. Особливу увагу 27-річна фотографиня присвятила захисникам України, які втратили кінцівки на війні. Своїх героїв Марта зображує на світлинах за мотивами римських античних статуй. Відверто, емоційно та чесно. Журналісти С4 більш детально розпитали майстриню про важливий соціальний проєкт “Скульптурний”.

Звідки взялася така незвичайна ідея, порівнювати наших героїв зі скульптурами?

– Я була влітку в Парижі, в Луврі й вперше побачила скульптури. Це, дійсно, вражає. Я побачила, що в них немає частини тіла, немає рук, ніг, носів, відбиті деякі частини тіла, але вони все одно знаходяться в музеї. Вони дуже цінні, по суті — вони безоцінні для культурного контексту. І от ця ідея мені прийшла. Я довго боялася написати військовим. Боялася знайти людей. Не знала чи сприймуть мою ідею правильно. І лише в грудні знайшла свого першого героя і познімала.

Чи одразу він зрозумів ідею, яка вкладається в цей проєкт?

– Спочатку я в соцмережах написала, що планую такий проєкт і мені підписники навіть відправляли посилання різні. Я написала багатьом військовим і ось один з них погодився. Він був сам соціально активний, це Саша Терен. Так склалося, що Саша був добровольцем, і мені здається, що у нього трішки інше бачення щодо творчості. Я описала йому проєкт, пояснила, що це ніяка не еротика. Нічого такого. І він погодився.

Важко було підготуватися до цієї фотосесії? Чи треба було пропрацювати свої внутрішні бар’єри?

Війна вже триває довго, тому емоційний стан у всіх нас – стабільно нестабільний. А взагалі, я б не сказала, що було важко. Герої були відкриті до процесу. Їм це теж цікаво, ми спілкувалися доволі багато. Моя емпатія, вона теж була на такому стабільному рівні — я не проявляла якихось непотрібних емоцій. Я брала багато участі в соціальних проєктах і якось вже трішки закарбувалася до цього часу.

Скільки вже є героїв? Можливо, хтось вже самостійно знайшов Вас?

Спочатку у мене був проєкт “Скульптурний” — 3 військових. Пізніше до мене звернулася ще організація, яка допомагає людям, що отримали опіки та вони запропонували мені спробувати познімати цих людей. До речі, так склалося, що мій герой Ілля – він військовий. Одразу після зйомки він пішов на ампутацію, тому, по суті, Ілля підпадає одразу під 2 проєкти. Тож зараз в мене є лише 6 героїв, які взяли участь в фотосесії.

Наскільки я знаю, ви виставляєте роботи в інстаграмі. Чи плануєте робити якусь виставку і показати проєкт на більший загал?

Я хотіла спочатку приховувати героїв, тобто не показувати. І думала, що кінцевою метою буде саме виставка. Але згодом зрозуміла — пошук героїв доволі складний і потрібен розголос. Тому я вирішила публікувати фото в соцмережах, щоб люди чули та розуміли головну ідею проєкту. Наразі немає кінцевої мети: виставка чи книга. Просто проєкт триває. Я шукаю героїв, і коли вже буде якась кількість — тоді ми визначимось, що з цим зробити.

Я знаю, що Ви багато буваєте за кордоном. Наскільки важливо говорити про цей проєкт там? Чи все ж таки головна мета — підготувати наше суспільство?

Я думаю, що це можна використовувати по-різному. Звичайно, будь-який момент, який привертає увагу до України — треба використовувати. І мистецтво також. Я розумію, що люди втомлюються від поганих новин, і це нормально: в Європі всі живуть своє буденне життя і не завжди звертають увагу на наші проблеми. Тому говорити про війну через мистецтво — це теж плюс. Наприклад, зараз у Берліні до року повномасштабної війни буде виставка репортажних фотографій. Взяли й мої роботи. Тож митці знов будуть нагадувати про те, що відбувається в Україні.

Якщо говорити про наше суспільство, наскільки воно готове до тієї толерантності, яка закладена у Ваш проєкт?

– В коментарях всі пишуть, що готові. Я, звичайно, погоджуюсь, що багато людей адекватно ставляться до всього і намагаються якось, дійсно, знаходити правильний підхід. Це не тільки про людей без кінцівок. Про всіх. Але спілкуючись з героями, я розумію, що ситуації все ж таки є. Подекуди навіть не стільки негативні. Просто люди занадто бувають емоційними на вулиці, порушують твої особисті бар’єри. І мені здається, що коли людина, яка не може фізично втекти швидко і до тебе “чіпляються”, навіть в позитивному сенсі — обіймають, хочуть поговорити — це не завжди людині потрібно. І може, не треба так сильно нав’язуватись. Тому вважаю, що потрібно говорити про це, вчити людей ставитися більш толерантно до інших, саме от на вулиці, в суспільстві. І це добре, що про це зараз говорять в новинах навіть. Можливо, хтось замислиться і буде поводитися більш коректно.

Хлопці, які вже брали участь в проєкті, вони якийсь фідбек давали? Що їм особисто дає така зйомка?

– У кожного це по-різному. Банально один з героїв розповідав, про ситуацію з життя. Вони ж не можуть довго бути на ногах. Протез доволі важкий і з ним складно пересуватись тривалий час. І ось у героя мого були саме такі фізіологічні проблеми, він не міг довго стояти, а його банально не пропустили у черзі. Тобто якісь такі начебто дрібниці, але вони важливі. Можливо, ми стали якісь трішки жорсткіші зараз чи навпаки хтось — занадто емоційним? Тобто ясно, що в нас оці гойдалки продовжуються, але деколи треба задуматись: можливо, вас ці 2 хвилини не врятують, а комусь вони полегшать фізичний стан.

Хто слідкує за Вашою творчістю, знає, що Ви бачите красу в кожному тілі й багато років передаєте це саме через фотографію? Чи доводилося Вам працювати саме з чоловічим тілом?

– Так, я працювала з різними тілами і з чоловіками теж, з атлетами. Різні були проєкти. Тому нічого цікавого і нового я не побачила.

Але дівчата і хлопці однаково проживають такі фотосесії? Чи є гендерна різниця?

– Я впевнена, що трішки все ж таки є. Дівчата хочуть бути красивими. І це правда, що жінкам складніше, тому я щиро хочу їх підтримати. Чим можу. Допомогою, намагаюсь їх зрозуміти, співпереживати.

На початку повномасштабного вторгнення багато людей саме з творчих професій якось розгубилися. Творчість начебто була не на часі. Хтось і досі не повернувся в професію. Як Ви пройшли цей етап?

Я не знімала дуже довгий період, займалась волонтерством. На заході нам потрібно було швидко всіх людей розселити, допомогти. Тобто березень, я погано пам’ятаю взагалі. Пізніше я вже просто мусила щось робити й перші такі спроби — то була не творчість, а саме пошуки роботи. Бо на ентузіазмі довго не протягнеш, гроші закінчилися. Тому куди мене несло – туди я і рухалась, але мозок на творчу хвилю не вмикається ще досі повністю. Хоча я переконана, що творчість має бути, це ж якраз розповідає про мистецтво, це теж історія. І потрібно брати участь в цій історії, яка відбувається зараз і творити її. Але чисто суб’єктивно, то я не впевнена, що увімкнулася повністю.

Тобто зараз акцент у творчості на соціальний напрямок? Чи все ж таки потроху повертаєтеся до того, що робили до 24 лютого?

Наразі те, що робили до 24-го лютого — ні. Але, звичайно, що це така інтерпретація свого життя і це не може вже бути так, як було. Я впевнена, що такий контекст вплинув і не зможе змінити вже бачення. Все відбувається природньо. Ти переносиш у своє мистецтво і презентуєш людям те, що бачиш та відчуваєш. По суті, такої краси, моделей, квітів – цього я точно не бачу.

Але все одно Ви бачите красу і ми через фотографію відчуваємо це і дуже вдячні. До речі, Ваші герої — вони всі зі Львова?

Ні, вони не зі Львова. Просто так склалось. Когось я змогла підловити в реабілітаційному центрі чи в лікарні. Одна жінка приїхала до мене з Вінниці спеціально на фотосесію і я дуже вдячна їй за це. Дехто — це внутрішньо переміщені особи, які не можуть повернутися до свого дому. Тому майже нікого немає зі Львова.

Тобто проєкт вже не лише про військових? Він і про цивільних?

– Так, одна особа наразі в мене є цивільна. Але вона отримала опіки в наслідок російських обстрілів. В неї дуже сильні ушкодження.

Нині вже можете якось оцінити чи вдалий проєкт? Чи є недоліки?

– Я ставила для себе мету чисто візуальну. Тобто як професіонал, дивлюсь на свої помилки, що я зробила, що не доробила. Якщо ж говорити про обговорення — то реакція людей мені, звісно, подобається. Є навіть негативні коментарі, вони стосуються особисто мене. Але це теж має величезний плюс, бо є дискусія. І це добре, значить людям це заходить і відкарбується в голові. Сподіваюся, що в позитивному руслі й тоді рівень нашої толерантності буде лише зростати. До всіх.

А негативні відгуки, що саме ви маєте на увазі?

Розумієте, зараз ця тема дуже актуальна та увага ЗМІ доволі сильна. Тому хтось вважає, що я хочу себе якось популяризувати на цьому. Але так могли подумати лише ті, хто не знайомий з моєю творчістю. Але нічого — це теж реакція!

Дякую Вам за цю розмову і дякуємо, що робите такий важливий проєкт для нашого суспільства, для наших військових. Раді були поспілкуватися.