Український письменник, перекладач, громадський діяч, волонтер, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма» Сергій Жадан розповів телеканалу С4 про те, як війна повпливала на його творчість. Також в інтерв’ю ви дізнаєтесь, скільки коштів гурт «Жадан і Собаки» зібрав під час своїх турів та чому культурна дипломатія сьогодні надзвичайно важлива для України.

Чи пишете ви зараз? Чи варто закарбовувати події сьогодення у мистецтві, зокрема у віршах?

Я пишу. Читав на автограф-сесії вірш новий,  навіть не друкований. Так чи інакше дописується книга віршів. Я сподіваюся, цього року вона вийде в MERIDIAN CZERNOWITZ. Дуже сподіваюся, презентація буде і дуже хотілося б вірити, що вона буде вже після нашої перемоги. Ну, якщо навіть це буде не після перемоги, все одно презентація буде, тому що треба видавати українські книжки. Після під час війни, можливо, це особливо важливо. Я зараз придумав нову прозу, теж, можливо, почну писати якісь переклади, вони робляться паралельно і постійно пишуться якісь тексти.

А стосовно вашого питання, чи потрібно фіксувати – потрібно. Існує така думка, що війну не треба документалізувати в художній літературі, в художній прозі. Для цього є журналістика. Для цього є есей, нон-фікшн тощо, і поетизувати війну, можливо, не треба. Нині читач, глядач, слухач від мистецтва і культури чекає щось трішки іншого, ніж просто фіксації ран, фіксації болю, фіксації щоденних трагедій. Можливо, все-таки це має бути нагадуванням про віру, нагадуванням про нашу силу і нашу надію. Мені здається, що сьогодні культура має бути трішки мудрішою. Ну і трішки стратегічнішою, тому що просто бути віддзеркаленням реальності для культури, мабуть, вже сьогодні недостатньо. Ця війна занадто страшна, щоби просто її дзеркалити, мені здається.

Де ви берете ресурс, аби продовжувати їздити у тури, займатись волонтерством?

Здається, що нашим найбільшим ресурсом є ми самі. Нас, у цьому сенсі, ніхто не замінить і ніхто не доповнить. Себто зрозуміло, що війна це страшенно виснажлива річ. Вона потребує просто неймовірної кількості ресурсу: коштів, інвестицій, зброї, заліза, машин і так далі. Але з іншого боку, ми розуміємо, що головне в цій війні – це люди. Ті люди, які беруть на себе відповідальність, беруть в руки зброю і йдуть на фронт. Ті люди, які беруть на себе мужність і допомагають іншим, працюють як волонтери й ті люди, які лишаються в тилу, але теж працюють, тому що це така річ, можливо, не зовсім очевидна. Але вона є така, яка є й Україна має працювати. Якщо в країні не буде працювати бізнес, це обов’язково десь вилізе боком.

Ми, коли сьогодні тут почали нашу зустріч, то я говорив про те, що сьогодні культура – це не розвага. Це не про спроби відірвати нас всіх від проблем. Це про інше – про те, щоби нагадати, що нас об’єднує і ким ми є, про наші цінності, про нашу мову, про нашу історію. І це насправді дуже важливо. Знаєте, тут ви бачили сьогоднішню аудиторію [на автограф-сесії]. Це були дуже молоді люди. Це страшенно приємно і я не маю жодних ілюзій. Я розумію, що хтось із них читає, хтось менше читає, хтось сьогодні зацікавлений, а завтра втратив до цього інтерес. Але якщо із цієї аудиторії залишиться десять людей, які далі все життя будуть читати українську літературу, це вже буде не даремно. Це вже буде непогано, тому, це все робота на майбутнє. Культура – це робота на перспективу, якщо ми не працюємо на культуру, якщо не працюємо на освіту, ми самі собі відрізаємо майбутнє. Це сьогодні дуже важливо.

Нам потрібно розуміти, що це наш простір і маємо його захищати. Ну, з ними [росіянами] не може бути жодної домовленості, тому концепції «русского міра» Україна не має. Відповідно, в концепції України має бути не просто український фронт, не просто окреслення нашого кордону, а має бути наповнення українського, бо інакше це не матиме сенсу. Якщо будуть по кордону стояти наші хлопці, дівчата і віддаватимуть кров, а тут всередині не буде освічених, культурних і самодостатніх українців, українок, то що це буде за країна? Ми воюємо не просто за те, щоб відстояти шматок території. А за те, що завтра ці діти, які ходять і живуть на наших вулицях, що на сході України не мають можливості ходити в школу, щоб завтра у них була ця можливість, щоб вони виросли освіченими. Щоб вони мали можливість реалізуватися і бажано в нашій країні, а не десь за кордоном.

Коли почалася повномасштабна війна, ви ставили собі питання «чи варто писати, чи актуальні мої вірші зараз?»

Ви знаєте, на початку [повномасштабної війни] було таке питання, тому що сама думка про якусь, так би мовити, творчу діяльність викликала відторгнення і несприйняття, тому що насправді було дуже важко. Було дуже тривожно. В принципі, і зараз тривожно, будьмо чесними, але очевидно потрібен був певний часовий фільтр, щоби якось знову переналаштуватися.

От я переконаний, сьогодні в Україні всюди мають працювати театри, книгарні, літературні вечори. У Харкові ми все це робимо з весни: великі фестивалі, літературні зустрічі, філософські дискусії, якісь «круглі столи» і так далі. Тому що все це страшенно потрібно. Я переконаний в тому, що культура сьогодні більш виразна в тилових містах, аніж, скажімо, політика чи якісь інші якісь інші голоси. Я це бачу за реакцією слухачів, які до нас приходять. Минулого тижня був рок-фестиваль у Харкові в приміщенні опери, куди прийшло десь півтори тисячі людей. І це було якесь таке дивовижне відчуття, знову ж таки якогось єднання. Було багато людей, які люблять Харків, люблять Україну, було багато військових, багато волонтерів, багато активістів, багато молоді, яка прийшла, тому, що вона любить цю музику, цю культуру. І це не було про якусь спробу перемикнутися. Це було якраз про те, щоб показати, що нас багато. Нас достатньо для того, щоб захистити це місто. Нас достатньо, щоб захистити цю країну.

У вас із «Собаками» була перерва, коли вирішили відновити свою діяльність?

Десь пів року я сам і ми з музикантами нікуди не виїжджали, тому що потрібно було лишатися у місті. Потім ми побачили, що ситуація більш-менш стабілізувалася довкола Харкова. Зокрема, коли відбувся цей контрнаступ і росіян відкинули від міста, ми зрозуміли, що потрібно виїздити, виступати, спілкуватися з людьми й в Україні, і поза її межами.

Ми восени дуже багато їздили. Об’їздили всю Європу, багато виступали, і це, з одного боку, ніби можливість спілкуватися з нашими співвітчизниками, яких нині дуже багато за кордоном, можливість говорити з іноземцями, яких теж зараз дуже багато приходить на наші концерти. Дуже багато, такого раніше не було. А також це безперечно теж важливо, це й фінансовий практичний момент, ми збираємо кошти всюди. Збираємо донати й на них купуємо багато хороших речей. Ми з «Собаками» за минулу осінь зібрали, думаю, понад п’ять мільйонів, я писав про це. Плюс я ще сам щось збирав.  Одне словом, це такі речі, які можливі лише при особистому контакті.

Як змінилося ваше рідне місто Харків за час повномасштабної війни?

Говорити про якісь зміни зараз, це як говорити про зміни за вікном потяга. Зараз наскільки швидко все змінюється, змінюються обставини й події, що якось от щось зафіксувати дуже важко. Зрозуміло, що це інше місто, абсолютно інше місто. Воно побите, воно втомлене, але воно нескорене і це не просто якісь голосні слова. Це місто, яке себе захистило, місто, яке відбило інтервенцію, відбило атаку. Є райони сильно побиті, наприклад, північна Салтівка, яка фактично сильно понищена. Центр міста теж побитий. Слава Богу, Харків не можна порівняти з містами, де росіяни були, наприклад, Попасна чи Маріуполь, зараз Бахмут. От був пару тижнів тому у Бахмуті. І це страшно, це просто страшно.

Харків цілий, слава Богу, до нього повернулося багато мешканців, тому що навесні це було порожнє місто. Зараз там, знову корки на світлофорах, важко припаркуватися в центрі, в супермаркетах черги.

До війни, до цієї великої війни це було таке молодіжне, дуже галасливе, дуже яскраве барвисте, динамічне місто. Там навчалося десь під 400 000 студентів. Наскільки я знаю, ясна річ, що зараз майже всі виїхали. І це не просто там мінус 400 000 молодих крикливих, яскравих, дуже динамічних людей. Коли вони повернуться і чи повернуться – це питання.

От, але місто живе місто, працює і мені подобається, що наша міська влада запустила соціальну рекламу «Харків живе, Харків працює» і це правда, це дуже важливо. Навіть у найстрашніші моменти, коли обстрілювалися житлові квартали, в нас щодня працювали комунальні служби. І це було дуже важливо психологічно, коли мешканці виходять дивитися, а комунальники ходять і працюють. Там прилітають гради, прилітають ракети з боку росії, а вони роблять свою роботу. Це дуже важливо.

Якими ми вийдемо з цієї війни, яким вийдете ви?

Ми вийдемо побитими. Сильно. І хочеться сказати щось дуже позитивне, щось дуже радісне. Але я думаю, що слід готуватися і бути реалістами. Не слід мати ілюзій. Ця війна сьогодні стосується всіх. Сьогодні на ці зустрічі наші приходять люди з Харкова, з Херсона, з Миколаєва. Це внутрішньо переміщені особи, так не люблю це слово «біженці». Воно якесь таке про зневіру. А так, вони перемістилися сюди та повернуться до себе додому, коли буде можливість.

Але ця війна насправді торкнулася всіх, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо, Мені здається, це очевидно, і тому з цього доведеться виходити також всім. А якими ми всі будемо? Так мені б хотілося, дуже сподіваюся на те, що ми вийдемо відповідальнішими. Що ми якось врахуємо цей досвід, що була велика біда, ми всі об’єдналися, всі один одному допомагали. Мені здається важливо розуміти те, що країна належить нам і держава – це ми, держава – це не президент, не кабмін і не парламент. Навпаки, кабмін, президент, і парламент – це те, що ми хочемо, це те, як ми бачимо. І здається, це зовсім інша філософія.

Це те, що проговорювалося до війни, але, мені здається, так і не було реалізовано. Ми були до останнього інфантильними у цьому плані. Дуже б хотілося сподіватися на те, що це в нас зміниться, що це вже буде незворотнім. Те, що державу треба захищати, а владу слід сприймати, як власне своє якесь віддзеркалення.

Наскільки сьогодні важлива культурна дипломатія?

Скажу так, країна, яка воює, сьогодні має розкіш культурної дипломатії, це просто, ну страшенно важлива річ. Згадайте, досвід УНР, коли навіть тоді навіть за тих умов, які були набагато гіршими, і фатальнішими, і драматичнішим, все одно уряд УНР відправив хор Кошиця у світ, щоб вони говорили про Україну.

Я переконаний, коли в нас попереду перемога, культурна дипломатія не менш важлива, ніж дипломатія держави. Тому що, справді, от ця об’єднана Європа, про яку почали говорити, страшенно хитка, страшенно не певна. Європа дуже різна і країни Європи дуже різні є. Скажімо, країни Балтії, чудово розуміють, що от вони зараз знаходяться в такій самій ситуації, як ми – якщо, не дай Боже, Україна сьогодні зламається, завтра не буде ні Естонії, ні Латвії, ні Литви. І поляки це чудово розуміють. Тому що є ще живі поляки, які пам’ятають, як радянська армія, тобто весь радянський союз поводив себе в 44 році під час Варшавського повстання. Поляків, власне, як от суб’єкт незалежності віддали на поталу нацистському режиму, при цьому абсолютно нічим, не відрізняючись від цього нацистського режиму.

От тому Європа дуже різна і, безперечно, туди зараз треба їхати й там потрібно говорити. Це дуже важливо. Це не менш важливо, ніж те, що роблять наші дипломати. Вони дуже багато роблять, це очевидно, це дуже важливо. Чому це важливо? Тому що, ну ви розумієте, ви поставили питання, як змінився Харків? Ну звісно змінився Харків, як і змінився схід, як змінилася Україна. А вона сильно змінилась. Мені здається, ми змінилися докорінно, ми вже ніколи, я дуже сподіваюся, і думаю, і певен, ніколи не повернемося до стану 23 лютого.

А чи змінився світ? А світ не змінився. Великий світ не змінився. І це нас може ображати. Це нас може обурювати. Це може викликати в нас якусь зневіру. Але послухайте, життя не завжди таке, як нам хочеться. Світ живе, світ розвивається, але й далі живе якимись емоціями. Світ далі слухає, дослуховується до культури. Дослухається до російської культури. От це теж для нас незрозуміло, як можна далі сприймати російську культуру, зважаючи на події, які відбувалися протягом цього року.

А це дуже легко пояснити. Ну, світ має давню звичку, власне, відокремлювати політику від культури. А культура сильніше впливає на якісь емоційні рецептори. І тому зрозуміло, що люди будуть далі у світі слухати Чайковського, читати Достоєвського, як би українці не показували списки людей загиблих, знайдених в братських могилах, якби ми не показували фотографії з розвалених будинків з Дніпра і Харкова.

Нам слід боротися за те, щоб нас слухали, щоб нас дивились. Тому культурна дипломатія це більш ніж важливо. Власне, це якась очевидна річ.

Авторка: Люба Копоть