Фейки були проблемою інформаційного суспільства ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Однак після 24 лютого 2022 дезінформація стала потужною зброєю в руках ворога у спробах зірвати міжнародну підтримку, деморалізувати суспільство й підірвати довіру до влади.

Про роль журналістів в інформаційному протистоянні, популярні російські наративи та відповідальність медіа — поговорили із засновником і шеф-редактором медіагрупи «Сіль» Віталієм Улибіним.

Яку роль відіграють медіа у боротьбі з дезінформацією та фейками під час повномасштабної війни?

Роль медій у нинішній гібридній війні насправді складно переоцінити. Пропри те, що роботу медіа почасти не помічають або сприймають як щось, що є за замовчуванням. Саме незалежні медіа, які працюють з визначеними візіями та цінностями на сьогодні допомагають мільйонам людей у першу чергу «втримати зозульку» та не загубитися в терабайтах шкідливої інформації. Національні гіганти та невеличкі локальні команди щодня відмоніторюють та спростовують величезну кількість дезінформації, фейків та інформаційно психологічних операцій ворога, пояснюють механіку роботи дезінформації та створюють наративи для контрпропаганди. 

На жаль, на мій погляд, складно сказати, що ми сьогодні виграємо в інформаційному протистоянні — у ворога значно більше грошей, робочих рук та можливостей. Однак не можна сказати, що наша боротьба безрезультатна. 

Окрім того, що українські медіа постійно навертають до правди та реалій українського читача та глядача, результати роботи часто стають важливими для презентації нашої спільної боротьби за кордоном. Позаяк російська пропаганда виходить далеко за межі України. Вони будь-якою ціною намагаються дискредитувати українців у Європі та США, на Сході та в Африці. 

Якщо ж говорити про «внутрішній ринок» важливо розуміти, що українським медіа доводиться протистояти не лише сучасній пропаганді. Перед нами стоїть величезна робота з розвінчування історичних міфів, створених свого часу імперською росією, совєтським союзом та постсовковою росією. Всі ці наративи, які понад століття працювали над знищенням української ідентичності і нині продовжують працювати на ворога. Так-так, це і про мовне питання. І про традиції святкування тих чи тих язичницьких, чи релігійних свят, зміни у календарі, навʼязані нам росією свята та звичаї. 

Які нові техніки або наративи з’явилися у росіян з початком повномасштабної війни?

Важливо розуміти, що росіяни добре вміють визначати та створювати архетипи, які властиві різним поколінням та різним типам людей, а потім для них же створювати відповідні тригерні наративи. 

Згадаймо лиш кейс російської дези навколо блокування кордонів поляками та висипанням зерна. Попри те, що для польських фермерів це звична форма протесту ще з сорокових років минулого століття, ворогу вдалося дуже швидко зіграти на вшитому в ДНК українців ставленні до збіжжя та хліба, обіграти це в умовах війни і створити величезну суспільну напругу, яка цілком могла б стати каменем спотикання у стосунках України та Польщі загалом.

Ще один яскравий кейс нових способів упливу на аудиторію «Сіль.Медіа» досліджувала після підриву росіянами Каховської ГЕС. Тоді ми проводили величезне дослідження. І це був кейс тотальної перемоги російської дезінформації у країнах Східної Європи, де маніпулювання громадською думкою відбувалося вже не тільки засобами створення наративів, але й психологічними методами взаємодії в соцмережах. Вони показали, як навала ботів може дискредитувати навіть важливий та конструктивний меседж з доведеними фактами банальними реакціями під дописами. Загалом не без допомоги соціальних мереж та використання ШІ росіянам вдалося створити абсолютно нові способи маніпуляції громадською думкою. А це, своєю чергою, створює нові виклики для медій, які мають все менше часу та ресурсу, аби вчасно реагувати на виклики та появу нових наративів.

Перед якими труднощами постали медіа у боротьбі з російською дезінформацією під час повномасштабної війни?

Алгоритмічні соцмережі такі як Instagram, Fecebook та ТікТок стали ще одним полем для протистояння. На жаль, у переважній більшості випадків держава дуже неоперативна, неповоротка та скута в реагуванні на нові виклики. Медіям важко отримати підтримку бодай у моніторингу та відстежуванні нових наративів, аби мати змогу діяти на випередження. Відтак усе частіше ми змушені не запобігати поширенню ІПСО та дезінформації, а гасити пожежі, коли російська «деза» працює вже повною мірою. Згадаймо лише кейси з флешмобом «Я ухилянт і цим пишаюся» у ТікТок, або акції протесту проти відключень світла, які також відбулися за активної участі російських ботів, що моментально захопили Fecebook-простір і навіть чати ОСББ у Viber та Telegram. 

Яких змін після початку повномасштабного вторгнення зазнав фактчекінг?

На жаль, війна, яка триває понад 10 років виснажує психологічно та фізично навіть витривалих людей. Навіть стійкий читач з адекватним рівнем критичного мислення слабшає перед навалою дезінформації, стає емоційно нестабільним. У такому стані росіянам усе легше й легше виявляти тригери пересічних українців та маніпулювати ними. Інструменти мовних моделей Штучного Інтелекту, які полегшують роботу з НЛП (нейролінгвістичне програмування), ШІ для створення аудіо та відео діпфейків, генерування гіперреалістичних зображень та відео дуже допомагають ворогові. 

Однак ШІ не можна вважати суцільним злом. Саме інструменти штучного інтелекту здатного обробляти великі масиви інформації стають у пригоді і українським медійникам. Зокрема у фактчекінгу та перевірці інформації. Це і нові функції пошуковика Google й окремі застосунки для верифікації зображень та відео, можливість проаналізувати одразу величезну кількість відео навіть покадрово, аби виявити склейки та монтаж створений з метою маніпуляцій. На передній план виходять методи досліджень OSINT, які допомагають журналістам як верифікувати інформацію, так і досліджувати злочини росіян. На сьогодні кількість таких інструментів величезна і постійно зростає. Однак ми маємо говорити, що обсяги дезінформації, методики які застосовує росія, технологічний прогрес неспівмірні за темпами. Тож протидіяти дезінформації в умовах доволі слабкої медіаграмотності та критичного мислення в більшості споживачів інформації все одно складно. А робити це оперативно — ще складніше. 

Чи виробили журналісти «імунітет» на російські фейки під час війни? Можливо, медійники навпаки — частіше підпадають під вплив дезінформації?

Ми бачимо, що й самі журналісти подеколи стають жертвами таких фейків. Не без допомоги корисних дурнів серед української спільноти, які в погоні за хайпом та переглядами самі часто стають жертвами фейків. З останнього можемо згадати масову публікацію в різних ЗМІ про смерть Нестора Шуфрича у СІЗО, що виявилось неправдою і призвело до низки видалень публікацій та спростувань. Також чимало видань своїми матеріалами, не розібравшись в історичному контексті, хайпували на темі перекриття кордонів з Польщею. При цьому мало хто дійсно ґрунтовно дослідив ситуацію і подав її достатньо розкритою. Наприклад, майже ніхто з українських ЗМІ не написав, що аналогічні протести відбувалися у столицях більшості європейських столиць та великих міст. З аналогічними акціями з розсипанням зерна чи гною на вулицях. 

Яка відповідальність, на вашу думку, повинна бути для журналістів/медіа, які поширили неправдиву інформацію?

Чи можна засуджувати журналістів за поширення фейків і дези? Питання спірне. З одного боку журналіст зобов’язаний провести фактчекінг і верифікувати будь-яку інформацію перед публікацією. Але потрібно говорити і про такий важливий фактор, як вигорання журналістів під час війни. Емоційна нестабільність, втома призводять до помилок. Зрештою журналісти — також всього лиш люди. Їм властиво помилятись, реагувати на емоційні тригери. Тому, на мій погляд, головне для хорошого журналіста — не тільки робити все для того, щоби подавати тільки перевірену інформацію, але й нести власну та публічну моральну відповідальність перед своєю авдиторією. А це означає публічно визнавати та виправляти помилки. Саме визнати помилку, виправити її та повідомити свою аудиторію про суть помилки, причини її допущення — ось головний фактор, на який має спиратися медіаспільнота. На жаль, ми неодноразово бачили, як великі національні медіа та регіональні редакції замість цього або виправляють помилки по-тихому, або видаляють матеріали з помилками. Для мене такий підхід неприйнятний — це про неповагу до свого читача чи глядача, про намагання приховати свої помилки, надурити аудиторію. Вважаю, що за такі речі має бути репутаційна відповідальність та осуд професійної спільноти. Утім, як не прикро визнавати, інститут репутації в нас поки що не працює тією мірою, якою цього було би достатньо. 

Варто розуміти, що будь-який факап-кейс завжди можна використати з користю. На прикладі несвідомого поширення фейку завжди можна пояснити своєму читачеві механіку його роботи, детально розповісти як та чому журналіст чи редактор повівся на фейк, яким чином він потрапив у публікацію. Люди не люблять вчитися на своїх помилках, але залюбки роблять це на чужих. Тож маючи такий досвід, набагато важливіше ним поділитися і з негативного обернути його на користь, створивши навколо ситуації додану вартість. 

Звісно, тут складніше новинним медіям, які мають боротися за читача, і, відповідно, часто віддають перевагу стандарту оперативності повідомлення новини, втрачаючи при цьому в достовірності, балансі думок, точності та повноти поданої інформації. 

Slowmedia в цьому плані трішки простіше — вони можуть собі дозволити більш детальну роботу над матеріалами, прискіпливіше вивчати інформацію. Але навіть новинарям потрібно визнати, що світ безповоротно змінюється і разом із ним і стандарти журналістики, основні принципи нашої роботи загалом, як і архізавдання, які ми ставимо перед собою. Тож неупередженість, чесність, повага до приватності на сьогодні виходять на перший план і мають переважати над швидкістю повідомлення інформації. Утім індустрія не встигає сьогодні за цими змінами, тож ми раз по раз бачимо і будемо бачити помилки навіть дуже досвідчених медій та окремих журналістів. 

Які поради ви б дали журналістам, щоб не вестися на фейки та дезінформацію?

Маємо прийняти цю реальність, змиритися з нею і відтак почати працювати над собою. На сьогодні можна лиш порадити журналістам не забувати ставити собі одне важливе запитання. І бажано щодня. «Щоб що?».

Щоб що я живу? Щоб що я працюю? Цей матеріал я пишу, щоб що? Цього спікера чи експерта я обрав, щоб що?

Нині є безліч доступних і якісних інструментів перевірки інформації. Коли працюєш в умовах війни потрібно відкинути емоції — вони лише шкодять. Натомість будь-який матеріал, інформацію, новину, які викликали у вас бодай якийсь емоційний відгук — потрібно перевірити тричі. Використовуйте інструменти OSINT, користуйтесь застосунками штучного інтелекту, спілкуйтеся з колегами з інших редакцій — це також почасти дуже корисно й економить час. Бо сьогодні всі ми щоб що? Правильно — для перемоги і, щоб зберегти «зозульку» наших читачів. 

Нагадаємо, раніше ми розповідали про те, що таке гібридна війна та як журналісти можуть протистояти ворожим ІПСО.