Є вистави, після яких хочеться одразу говорити про сюжет, акторську гру чи режисерські рішення. А є ті, з яких виходиш із відчуттям, що щойно побував не в театрі, а в чиємусь житті. «Історія, варта цілого яблуневого саду» Чернівецького драматичного театру — саме така.

Постановка Дмитра Леончика за однойменним романом Максима Дупешка розповідає про кохання, війну та втрати, які вона приносить. Але водночас це історія про Чернівці — місто, яке змінюється разом із людьми, що в ньому живуть, і зберігає пам’ять про різні епохи, держави та окупації.

Особливість вистави починається ще з її форми. Це не традиційний театр, де глядач залишається в кріслі, а сцена існує десь попереду. Це вистава-променад, у якій немає чіткої межі між сценою та залом. Глядачі стають частиною рухомого ядра вистави: ідуть за акторами, змінюють локації, шукають місце, з якого найкраще видно наступну сцену, і буквально переміщуються всередині історії.

Формат легко міг би перетворитися на самоціль, але тут він працює на виставу. Півтори години без перерви не встигають набриднути, тому що змінюється не лише дія, а й сама картинка перед очима. Ти постійно перебуваєш у стані маленького квесту: куди зараз іти, де зупинитися, що побачити, хто опиниться поруч. Через це глядач не просто спостерігає за історією — він фізично проходить її разом із героями.

І саме це особливо органічно для історії про Чернівці. Місто тут не декорація і не фон для подій. Воно стає окремим персонажем. Блукаючи ігровим простором, глядач ніби збирає Чернівці з окремих фрагментів — різних часових періодів, культур, мов і людських історій.

При цьому драматургія побудована так, що на початку вистава може здатися майже легкою. В центрі історії — молоді, наївні люди, їхні стосунки, жарти. Але поступово ця легкість зникає. Ніби згущуються хмари, і те, що спочатку сприймалося як романтична історія, дедалі виразніше перетворюється на розповідь про наслідки війни, переслідувань і втрат.

Особливо сильно це працює через історію родини, у якій переплітаються німецьке, польське та українське коріння. Її герої намагаються вижити у світі, де сама належність до «іншої» групи може стати причиною небезпеки. А коли до цієї історії додається шлюб головного героя з єврейкою, трагізм ситуації стає ще очевиднішим.

Саме проблема «іншості» і є однією з ключових думок вистави. Людство раз у раз намагається відокремити, придушити або знищити тих, хто не вписується в уявлення про більшість. Інша мова, національність, культура, походження чи релігія перетворюються на привід поставити під сумнів право людини просто бути.

І в цьому контексті історія, розказана у виставі, звучить особливо гостро. Бо всі ці «інші» — не абстрактні групи. Це люди, які закохуються, створюють сім’ї, працюють, будують плани, сміються і бояться так само, як усі інші. Їм нікуди подітися з цього світу. І саме тому сама ідея їхнього пригноблення виглядає абсурдною: право на життя не повинно залежати від того, наскільки людина схожа на більшість.

Окремо варто говорити про акторську роботу. Особливо переконливим є Дмитро Муранцев: протягом вистави його герой буквально дорослішає на очах у глядача — від наївного хлопця до чоловіка, якого життя змушує пройти через досвід, що назавжди змінює його. Не менш сильна Лариса Попенко, яка дозволяє проживати емоції своєї персонажки практично разом із нею. У таких моментах променадний формат працює особливо сильно: актор не залишається десь на сцені, між ним і глядачем майже немає дистанції.

Водночас вистава змушує подивитися і на те, як сучасний глядач сприймає історію. Один із найбільш промовистих моментів — реакція на радянських персонажів, їхню хамовитість, маніпуляції та викривлення реальності. Те, що мало би викликати передусім відразу або тривогу, подекуди викликає сміх. І цей сміх виявляється набагато тривожнішим, ніж здається. Він змушує запитати: наскільки далеко ми насправді відійшли від суспільства, яке дозволяло подібним моделям поведінки ставати нормою?

Історія Чернівців у виставі проходить через різні періоди та окупації. Румунська окупація показана як тяжкий історичний досвід, однак поруч із ним особливо виразно читається інший — російський імперський досвід, а сьогодні ця тема неминуче набуває нового звучання через повномасштабну війну Росії проти України. Минуле тут перестає бути просто минулим: воно починає перегукуватися із сучасністю.

Зрештою, «Історія, варта цілого яблуневого саду» — це вистава про кохання, яке існує всупереч історії, і про людей, яких історія постійно намагається перемолоти. Але водночас це вистава про місто, яке пам’ятає набагато більше, ніж може розповісти одна людина.

Її назва дуже точно описує і сам досвід перегляду. Ця історія — глибоко прекрасна тією ж мірою, якою глибоко сумна. Після неї залишається дивне відчуття солодкавості з легкою ноткою гіркоти. І, здається, саме в цьому її головна родзинка: вистава дає тобі можливість на півтори години закохатися в людей, у місто, в його атмосферу — а потім нагадує, якою високою може бути ціна людської нетерпимості та війни.

Авторка: Марія Соломатіна
Фото: Олена Крячко

Слідкуйте за нами у Telegram