Є вистави, після яких хочеться обговорювати сюжет. Є ті, про які говориш через акторську гру, музику чи сценографію. А є вистави, після яких виходиш із театру з дивним бажанням щось створити самому. Такою стала “Буковинська Мадонна” — прем’єра, присвячена пам’яті театрального художника Ґеорга Льовендаля, який працював у Чернівецькому театрі у 1926–1937 роках.

Найточніший опис цієї вистави – машина часу. Ви заходите у сучасний театр, але вже за кілька хвилин перестаєте відчувати себе глядачем із 2026 року. Мови, музика, світло, костюми, пластика, атмосфера і, головне, простір сцени ніби переносять вас в іншу епоху — у Чернівці першої половини ХХ століття. Але це не музейна реконструкція, де на минуле можна дивитися крізь скло. Ви опиняєтеся всередині нього.

Події відбуваються на авансцені, балконах, в амфітеатрі. Змінюється навіть місце, де перебуває глядач. І в якийсь момент виникає відчуття, що ви вже не просто спостерігаєте за театральною картиною — ви самі стали її частиною. Цей формат «сцена на сцені» — одна з головних родзинок постановки. Для чернівецького глядача це справді незвичний досвід.

Поява Ґеорга Льовендаля в Чернівецькому театрі, за задумом авторів, змінює мистецьке життя міста. Але театральна історія дуже швидко виходить за межі сцени. Тут з’являються розбірки з мафією, підпільний бокс, зниклі портрети, любовні історії, творчі конфлікти й особисті трагедії. Матеріал написали директор-художній постановник драмтеатру Іван Бутняк та українська драматургиня Юліта Ран. Іван Бутняк також відповідає за постановку і сценічне рішення, а ще сам виходить на сцену в ролі Лео — директора театру.

І це точно не той директор, якого ми звикли уявляти за академічним образом. Лео — надзвичайно активний, емоційний, ексцентричний персонаж, який докорінно руйнує цей стереотип. Особливо працює його вокальна лінія — моментами вона справді підкорює.

Але головна сила вистави все-таки в тому, як вона працює з самим простором. Ви можете дивитися сцену, а за секунду дія вже відбувається над вашою головою. Потім — десь у глибині залу. Потім — поруч із вами. Тому вистава постійно змушує змінювати точку зору. І це не лише фізичний прийом. Він дуже точно відповідає самій ідеї мистецтва: щоб побачити картину повністю, іноді потрібно змінити місце, з якого ти на неї дивишся.

Окремо хочеться відзначити роботу світловиків. Проєкції створюють ефект раннього кінематографа — чорний екран, текстові пояснення, відчуття старої плівки. Завдяки цьому вистава отримує ще один шар — ніби театр намагається одночасно бути театром і кіно.

Мабуть, найбільш цінне у “Буковинській Мадонні” — те, як вона говорить про Чернівці. Не через декоративну “старовину” і не через етнографічний набір символів, а через місто як простір співіснування культур. У Чернівцях того часу поруч існували українська, румунська, німецька та єврейська культури. У виставі це відчувається і через мови, і через музику, і через персонажів. Причому українське тут не перетворюється на шароварний образ. Це саме міська українська культура, інтелігенція, європейськість.

Дуже показовий момент — пісня про Галю та хутори, яка супроводжується танцем, що більше нагадує європейський клуб, ніж традиційну сценічну інтерпретацію українського фольклору. Це створює образ Чернівців, які були і залишаються складним культурним перехрестям.

Це ті Чернівці, які хочеться бачити і сьогодні: європейські, багатокультурні, відкриті, але водночас із дуже виразним українським ядром.

Запрошений актор Петро Зузяк захоплює буквально з перших секунд появи. У нього прекрасна пластика — він передає емоцію кожним рухом. І водночас актору вдається показати Льовендаля не як абстрактного “великого митця”, а як живу людину з усіма її злетами і падіннями, натхненням, амбіціями та трагізмом.

І саме тут починає працювати ще одна важлива тема вистави — ідея. Ідея може бути найпрекраснішим і найжахливішим, що є в людині. Творча ідея. Ідея стосунків. Ідея професії. Ідея того, як має виглядати ваше життя.

Льовендаль — людина, яка живе ідеєю мистецтва. І здається, саме через цей образ вистава хоче заразити глядача тим самим. Після неї справді хочеться щось створювати. Написати. Намалювати. Зняти. Поставити. Придумати. І якщо головним завданням Льовендаля було надихати людей на ідеї, то в цьому сенсі вистава свою місію виконує.

Музичний супровід також працює не просто як фон. Аранжування Миколи Гакмана додають музиці свіжості й водночас допомагають створити необхідний історичний і культурний колорит. Тут важливо, що музика не намагається просто “зістарити” виставу. Навпаки — вона бере матеріал минулого і пропускає його через сучасне відчуття. Так само, як і сама постановка. Тому “Буковинська Мадонна” не виглядає спробою буквально відтворити 1920–1930-ті. Це радше розмова сучасного театру з минулим.

Сама назва вистави походить від картини Льовендаля, на створення якої його надихнула звичайна українська дівчина. Полотно згоріло під час Другої світової війни. Але образ залишився. І тут “Буковинська Мадонна” переходить від конкретної історії до символу. Мадонна — це вже не просто картина. Це образ справжності. Бути чесним. Бути щирим. Не грати роль. Не намагатися відповідати чужому уявленню про себе, а залишатися тим, ким ти є. Можливо, саме тому вистава говорить і про збереження ідентичності, і про вибір дому. Бо поїхати можна куди завгодно. За кордоном можуть бути більші міста, більші можливості, гарніші будинки, інший рівень життя. Але це зовсім не гарантує, що там ти знайдеш себе. Можна вмістити все життя у дві валізи — і все одно не забрати із собою відчуття дому. І тому питання “де мій дім?” у виставі звучить не менш важливо, ніж питання “ким я хочу бути?”.

Водночас “Буковинська Мадонна” — не вистава, яка намагатиметься сподобатися абсолютно всім. Оголені чоловічі тіла, сексуальні та бісексуальні натяки, пряма взаємодія з глядачем, камерність, незвична організація простору — усе це може викликати дуже різну реакцію. Частина глядачів, особливо звиклих до більш традиційного театру, може просто не прийняти такі режисерські рішення. Але водночас саме таких сміливих виходів за межі звичного українському театру сьогодні і бракує.

Театр не завжди має бути комфортним. Він може дивувати. Провокувати. Змушувати відсунути власні межі. І якщо сучасний театр хоче виховувати сучасного глядача, йому іноді потрібно показувати й те, чого глядач ще не очікує побачити. Звичайно, це не означає, що такі рішення сподобаються всім. Але, можливо, саме тому вони й важливі.

Ще один момент, який варто враховувати, — історична достовірність. Автори працювали з архівними матеріалами, але це не означає, що перед нами документальна реконструкція життя Льовендаля. В основі — реальна історична постать. Але персонажі, їхні стосунки та частина подій — художня фантазія авторів. Тому вимагати від вистави відповіді на питання “а чи справді Льовендаль був саме таким?” не зовсім доречно. Це не біографічний фільм і не музейна експозиція. Це художня інтерпретація історії.І саме тому їй дозволено домислювати, перебільшувати, гратися з формою і навіть свідомо ламати очікування глядача.

Мабуть, найцікавіше в цій машині часу те, що вона зрештою повертає тебе назад. Після фіналу ви знову опиняєтеся у сучасних Чернівцях. Але вже трохи інакше на них дивитеся. Бо вистава ніби ставить просте запитання: що з тих Чернівців ми забрали із собою в сьогодення — і що можемо створити для майбутнього?

Можливо, саме тому головний ефект “Буковинської Мадонни” — не ностальгія. Це натхнення. Ви виходите із театру і вам хочеться щось створити. Хочеться придумати власну ідею. Хочеться повернути собі якусь частину себе. Хочеться подивитися на місто уважніше. І якщо після вистави виникає таке бажання — значить, театр свою роботу зробив. Бо “Буковинська Мадонна” не просто розповідає про митця, який колись жив і працював у Чернівцях. Вона намагається запустити в глядачеві власного митця.

І тоді машина часу виявляється потрібною не для того, щоб залишити нас у минулому. Вона потрібна, щоб, повернувшись назад, ми зрозуміли, яке майбутнє хочемо створити. Тут дуже влучно звучить думка Леся Курбаса: театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра.

Якщо так, то “Буковинська Мадонна” — вистава не лише про Чернівці, якими вони були. Це вистава про Чернівці, якими вони ще можуть стати.

Автор: Марія Соломатіна

Фото: Максим Козменко

Слідкуйте за нами у Telegram