Росія та її влада протягом усієї історії чинили геноцид проти українців, намагаючись знищити нас як націю. Радянський режим застосовував цю криваву політику: тисячі скалічених доль та вагони для худоби, якими людей примусово вивозили до Сибіру. Так каральна машина намагалася ліквідувати українську інтелігенцію, активістів та селян. Серед тих, чиє життя понівечила депортація — родина Орисі Ковальчук.

Про це пише С4.

Чернівці. Залізнична станція «Чернівці-Північна». Саме звідси у 1940-х роках радянський режим ешелонами відправляв у Сибір тисячі буковинських сімей. Трагедія родини пані Орисі почалася влітку 1944-го, коли радянські солдати прийшли відбирати майно та забирати чоловіків на війну.

«Вони залітали сюди, вибивали фіртку, забирали коней, корову. Дід звичайно вискочив і не давав – вони написали розписку «на нужды советской армии». Це було літом 1944-го. Вони прийшли забирати в армію, вони ж не питали. Дід, нібито погодився. Потім їх туди загрузили і звідти кого збирали і на росію», – пригадує жінка.

Проте сховатися від чекістів не вдалося. Уже в січні 1945 року діда пані Орисі та всю її родину запроторили у товарні вагони і відправили до Іркутської області. Попереду були тижні нелюдської дороги на виживання.

«Забито було: діти, старші. У два-три яруси людей заганяли. Заганяли в «тупіки» і потім відкривали ворота і питали: «Мертві є?». І просто викидали на обочину. Заганяли в «тупіки», бо коли по росії везли, аби люди навіть не знали, що то таке», – розповідає Орися Ковальчук.

Сама пані Орися народилася вже на засланні — у 1955 році в Архангельську. Згодом родину перевезли в селище Комарово. Жінка згадує, що дитинство минуло під суворим наглядом комендатури, а навколо були лише ліси, морози під 50 градусів та безіменні цвинтарі.

«Дошка стояла, і номер на тій дошці. Але ж їх не ховали нормально – там просто вони були під номерами. Вони були ніхто. Баба розказувала, що люди масово помирали. Поховати взимку неможливо було через морози до 50 градусів, то було біля кладовища таке приміщення, де людей просто складали, а в квітні, коли починав сніг топитися, то вже розкидали багаття, по-трохи топили. Отак людей ховали, бо ці люди були ніхто», – каже донька репресованих буковинців.

У 1950-х роках через масові повстання українців у ГУЛАГах, радянська влада почала розпорошувати бранців – вони розкидали по кілька родин у різні глухі куточки, де кожен крок контролювали спецслужби.

«Почалися повстання наші в Оркуті, Сибірі, Магадані. І для того, аби люди не зібралися, бо вони боялися, що ті зберуться всі разом – їх почали розкидати: по 3-4 сім’ї. Вийти звідти неможливо було. Якщо тобі треба в лікарню, то треба писати куди ти йдеш і по телефону казали, що має така і така прийти. Настільки все слідкувалося», – говорить Орися Ковальчук.

Українці трималися за надію повернутися додому. У 1970 році, у віці 15 років, Орися разом із братом нарешті приїхала в Чернівці до бабусі, хоча її мама знову була змушена залишитися в Росії. Втім, на рідній землі буковинку з російським паспортом зустріли вороже.

Попри тавро родини репресованих та штучні перешкоди радянської системи, Орися Ковальчук залишилася на Батьківщині, тут вийшла заміж, має дітей і внуків. Сьогодні історія її родини — це ще один доказ геноциду, який Росія десятиліттями чинила проти українського народу.

Слідкуйте за нами у Telegram