Щотижня в Чернівцях збираються рідні та близькі військовополонених і зниклих безвісти захисників. Вони виходять на Центральну площу з однією метою — привернути увагу до тих, хто досі перебуває в невідомості.

Про це пише С4.

Аби про полонених не мовчали, у місті родини захисників регулярно виходять на акцію «Голос полонених».

«Наш брат — Владислав Сергійович Фрунза, він зник 17 жовтня 2025 року в Мирнограді Донецької області. Ми всі його чекаємо й дужесподіваємося, що з ним усе буде добре», — ділиться сестра зниклого безвісти Марина Робуляк.

Відтоді родина не отримала жодної звістки про Владислава. Відомо лише, що хлопець зник під час масованих обстрілів на сході. 23-річний чернівчанин пішов на фронт добровільно, долучившись до 14-ої бригади оперативного призначення НГУ «Червона Калина».

«Він був переконаний, що це варте того, що це скоро закінчиться і він повернеться. Багато ми дізнались інформації, але багато й не збіглось. Нам не дають відповіді, що він дійсно є в полоні. Сказали чекати, сказали, що будуть допомагати», — розповідає жінка.

Дмитро Моцок зник безвісти на Донеччині наприкінці 2023 року. Вдома на бійця, який не зміг залишити побратимів на передовій, чекають двоє маленьких дітей. І поки триває глуха невідомість, рідні шукають бодай якісь знаки.

«Я знаю, що мій брат повернеться. Сниться. Мамі наснився через рік, а мені і старшому брату — снився найчастіше. Сниться і каже: «Не плачте, я живий, я в полоні». Казав, що голова болить і нога поранена. Вдома в нього була вагітна другою дитиною дружина, першій тоді було 2 роки. Він пішов, і за два роки служби він повертався додому, але потім сказав, шо він не може не вернутися до хлопців», — говорить сестра зниклого безвісти Світлана Ткачук

Іванна Андрусяк планувала побратися зі своїм коханим у жовтні 2024 року, але у вересні зв’язок із Романом Крутіковим обірвався. Востаннє його бачили поблизу Бахмуту.

«На початку мені сказали, що треба місяць почекати, аби подати якусь там заяву. Для мене місяць — це здавалось Бог зна скільки, але зараз, якби це страшно не звучало — ми навчилися із цим жити. Я, навіть, не знаю, що мені дає далі сили жити. Спочатку була депресія, страх. На ці акції я почала ходити в лютому, і потім у мене з’явився страх не прийти на ці акції. Нам взагалі казали: «А нащо ви ходите?». Ну як? Тут уже наша сім’я», — каже наречена зниклого безвісти Іванна Андрусяк.

Кожна така історія — різна, але водночас усі вони схожі між собою, бо зіткані з одного болю. І попри довгі місяці невідомості, кожна родина на цій площі продовжує триматися за надію.

Слідкуйте за нами у Telegram