Спорт є однією з тих галузей нашого життя, де гендерні стереотипи дужне часто проявляються. В Україні досі можна спостерігати великий розрив і гендерну нерівність у галузі фізичної культури і спорту, і традиційно вона проявляється саме у жіночу сторону.

Дотепер існують такі види спорту, які умовно поділяють на чоловічі та жіночі. До першої категорії виділяють агресивність, а до другої ж грацію і елегантність. У той же час, жінок, які займають таким видом спорту, що має «чоловічі» характеристики, вважають «чоловікоподібними», а чоловіків, що не цікавляться спортом вважають «жінкоподібними».

Загалом в Україні показник людей, що займаються спортом є низьким. Згідно з опитування соціологічної групи «Рейтинг», лише 9% респондентів займаються спортом майже кожен день; 15% опитаних зазначили, що роблять це кілька разів на тиждень; 14% – кілька разів на місяць; 12% – кілька разів на рік, стверджують соціологи.

Якщо говорити про Чернівецьку область, то станом на 2017 рік питома вага осіб, які займалися фізичною культурою та спортом склала 2 %, йдеться у дослідженні Проекту «Ґендерне бюджетування в Україні».

При тому, жінки склали 25,1% від загальної кількості осіб, а чоловіки, відповідно, 74,9%. Тобто ці дані збігаються з загальною тенденцією, коли чоловіки залучені в спорт більше за жінок.

Чому жінки менше займаються спортом? Найголовнішою причиною є відсутність часу, адже їм доводиться виконувати вдвічі більше роботи, наприклад, по догляду за дітьми. Також жінки стискаються з проблемою доступності спортивної інфраструктури, що наражає їх на небезпеку у плані фізичних/словесних домагань чи насильства.

Гендерне насильство в спорті є також поширеною проблемою саме серед жінок і активно висвітлюється на міжнародному рівні. Так, за даними дев’яти європейських країн, там  поширеність статевих та сексуальних домагань у спорті коливаються в межах 14-73 %. Але в Україні ця проблема не є темою для публічного обговорення.

Гендерна нерівність у спортивній сфері також проявляється кількості жінок і чоловіків на керівних посадах, адже частіше саме чоловіки стають керівниками. А от жінок-тренерок здебільшого можна зустріти у тих видах спорту, яким займаються переважно жінки, тобто це танці, гімнастика, фігурне катання і так далі.

Що стосується професійного спорту, то, за даними Європейського інституту гендерної рівності, кількість жінок-тренерок дуже низька, а в тих випадках, коли жінки-тренерки працюють із спортсменами з більш високими показниками ефективності, вони зазвичай займають посади помічників тренерів, підтримуючи головних тренерів-чоловіків. Саме велика кількість тренерів чоловіків теж є причиною низького інтересу жінок до спорту.

Така ж сама ситуація з оплатою праці. В Україні спостерігається ґендерний розрив в оплаті праці жінок і чоловіків, у тому числі і в спорті.

Як Україна може подолати перелічені проблеми і стати створити гендерну рівність у спорті?

По-перше, збільшити кількість жінок на керівних посадах, адже це стане умовою до більшої залученості дівчат у спортивні школи і секції. По-друге, створити паритетні умови відбору та навчання для дівчат і хлопців у всіх видах спорту, а також усунення стереотипного поділу на «жіночі» та «чоловічі» види спорту.

Крім цього, проводити інформаційну кампанію з метою популяризації спорту та сприяння ширшому залученню жінок, а також створити рівні умови праці та оплати праці для тренерів-жінок.