У Чернівцях на Центральній площі щонеділі збираються рідні військовополонених та зниклих безвісти. Акція “Не мовчи — полон вбиває” стала місцем, де матері, дружини й сестри тримають у руках фотографії своїх близьких — аби нагадати суспільству та владі: за кожним портретом стоїть людське життя, біль і надія.

Ольга Тищенко шукає свого сина вже понад рік. Іван Мартинюк, нацгвардієць та водій, зник безвісти у травні 2024-го під час артобстрілу поблизу Макіївки на Луганщині.

“Я там не була, але моє материнське серце вірить, що він живий”, — каже жінка. — “Я бачила схожого хлопця в полоні, але мені не підтвердили, що це мій Іван”.

Ольга здала кілька зразків ДНК у Дніпрі та Чернівцях, однак згодом дізналася, що її дані зникли з бази. Військові повідомили, що знайшли частину людської руки, але жінка сумнівається — вона не хоче вірити, що це її син.

“Якщо він загинув, я хочу, щоб його повернули додому. Щоб я не ховала порожню труну”, — говорить Тищенко.

Ще одна учасниця акції — Орися Бобик. Один її син, Денис, повернувся з війни, а молодший, Вадим, зник безвісти у грудні 2023 року на Запорізькому напрямку.

“17 місяців — і жодної звістки. Але я вірю, що він живий. Що я його обійму і почую: ‘Мамо, я живий’”, — ділиться жінка.

У День матері учасниці акції отримали “листи надії” — символічні послання від імені зниклих. Це — ще одне нагадування про важливість кожного голосу, який не має мовчати.

Щонеділі подібні акції відбуваються в різних містах України. Їхні учасники вимагають не забувати: кожен зниклий має бути знайдений, а кожна родина — почута.

Альвіна Абрамчук, Микола Ганнутін, Новини С4

Слідкуйте за нами у Telegram