22 роки гри на бандурі, професійна освіта академічної бандуристки, а ще пошук власної ідентичності та глибоких сенсів. Виступи Кобзарки – це не лише звучання голосу, та бандури. Це розмова про культурні цінності, розповіді про видатних людей, які надихнули своєю любов’ю до України. 

Про початок кар’єри, розмову з Кобзарем та сучасну українську культуру музикантка, співачка та волонтерка Олена Воловецька розповіла в ексклюзивному інтерв’ю С4.

Розкажіть, коли почався ваш шлях в музиці та хто ви у своєму приватному житті?

Кобзарка існує ще не так давно попри те, що я маю великий досвід саме гри на бандурі. Я пішла у 12 років у музичну школу, потім було музичне училище, консерваторія. Я просто йду тепер цим шляхом і нащупала те, що актуально для мене і найголовніше – те, що йде в контексті самої країни. Тому що, коли я закінчила консерваторію, я пробувала писати авторську музику, але вона була не наповнена сенсами. Коли я виходила до глядача, я не знала як комунікувати, а що сказати їм, що в мені є глибшого і цікавішого, окрім пісні.

Цей період тривав недовго. Протягом року я щось записувала. Я навіть бандуру використовувала максимально рідко. До 2021 року було затишшя. Тоді я випустила останню пісню у поп-стилі, без бандури.

Буквально через тиждень-два я почала думати про сценічне ім’я. Я хотіла вигадати велосипед. І от я так переминала якісь свої назви, і мені підказали звернутися до «Кобзаря» Шевченка. Я як у цих традиціях жіночих відкриваю сторінку, і, як зараз пам’ятаю, там було написано в дужечках курсивом: Кобзар грає і приспівує. У мене прям мурашки побігли від того. Це ж очевидно. Це бандура, кобза, подібні інструменти, як сестри.

І при цьому я знала ту пісню вже з академічного свого минулого, в іншому аранжуванні. І мені одразу приходить думка, яку я хочу написати пісню, тобто як мають звучати ці слова музично. І я біжу до інструменту, складаю свою першу пісню вже фактично як Кобзарка. Це Шевченко був Шевченко, «Од села до села». По суті, вона зараз є такою візитівкою, тому що у неї доволі незвична інтерпретація. Вона виявилася найскладнішою на сьогодні в студійній версії. Я її відклала. За цей час я вже зробила чотири пісні, а її досі ще не зробила. У мене таке враження, що до мене звертається прямо Шевченко і каже: «Зачекай, ще не прийшов час, ти ще щось не зрозуміла».

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений KOBZARKA (@kobzarka_music)

Розкажіть, чому серед всіх інструментів ви вибрали саме  бандуру? Чим ви керувались?

Це як слова з Шевченка «Єсть на світі доля, а хто її знає?». Це був 2002 рік. Ми з батьками переїхали із Сумської області, де ми жили буквально на кордоні. Я вже бачила шлагбаум Ро росії. Ми спілкувалися російською, і тільки влітку, коли приїжджала до бабусі, переходила на українську мову. Ми переїхали в Острог Рівненської області. Острог. Там бабуся мене з братом завела у музичну школу.

Усе життя бандура для мене була такою віддушиною. Учителька мені завжди говорили, що ти з нею, як одне ціле, ти з нею завжди в гармонії. Зараз у неї є ім’я. Якби, не дай боже, щось би трапилося, я б уже не хапала валізу з речами, а насамперед інструмент.

Вас підтримують у ваших починаннях, у вашому проєкті Кобзарки?

Однозначно, так. Я сьогодні спілкувалася з батьками, вони переживають, заспокоюють мене. Чоловік також у мене музикант, і ми з ним часто виступаємо разом і він підтримує, навіть коли вже до мене звертається за якоюсь допомогою.

Це не просто музика, не просто тексти. Ви приносите історії, і я знаю, що у списку ваших натхненників є Алла Горська, Віктор Зарецький, Василь Стус, Тарас Шевченко, Василь Симоненко. Чому саме ці люди, про які історії ви розповідаєте?

Я свою вітальню називаю мистецькою вітальнею, тому що там є плакати, які малювала художниця Надія Харт. Дуже в неї красиві роботи, зокрема плакати Симоненка, Стуса, Горської. І вони тепер прикрашають мою вітальню попри те, що я використовую ці плакати і потім на сцені, коли виступаю.

Взагалі такою червоною ниткою в моїй творчості є те, коли дізнаюся всю історію, увесь біль тих людей, які для нас постелили сьогоднішній день. Ти уже не можеш щось робити, наприклад, цікавитися російською культурою, музикою, слухати ТікТок, де говорять російською, інстаграм, ютуб. Тобто все, що пов’язане з цією країною.

Я не те, що не бажаю їм зла. Я не культивую у собі енергію ненависті. Для мене просто їх не існує в будь-якому прояві. У мене між ними стіна. Усе, що можна зробити фізично – зроблять військові. Усе, що можу я робити – я роблю на культурному такому свідомому рівні, пропагуючи й розповідаючи.

Культура, зокрема музика – це рупор сьогодні? Ми маємо через неї кричати про війну? 

Однозначно. Мені трішки не близьке поняття культурного фронту. Але культура завжди була важливою і несла самоцінність, тому що навіть країна-сусід виділяє шалені кошти на культуру. Вони ж на різних публічних заходах у минулих століттях говорили, що культура – це є наша зброя. Вони як кліщі – уп’ялися сюди і намагаються вижити максимум, який вони думають, що це було для них. Тому зараз я тішуся з тієї великої кількості отаких маленьких ще маловідомих виконавців, яких є дуже багато. Мені було важливо, щоби музику чули і щоби з’являлися однодумці поруч зі мною.

Чи є запит на вашу музику сьогодні?

Він є не, але не у такі великій кількості. Мені здається, що те, що по сеансах доступніше, воно апріорі йде на щабель вище. Але це питання часу. Це питання того, наскільки я буду про це розповідати. Люди, яким подобається моя музика, питають, як можуть мені допомогти? Я їм кажу просто ділитись, коли я публікую пісні.