Ахтем Сеітаблаєв — військовослужбовець, відомий актор, сценарист та режисер кримськотатарського походження. Чи вірить він, що Україна поверне Крим, найтепліші спогади про сонячний півострів, що змінилося в кіно за останні три роки та коли побачать українці фільм про Чернівці, розповів в ексклюзивному інтерв’ю телеканалу С4.

Ви бачили окупацію Криму у 2014 році. Наскільки болючим був цей досвід, які ваші найтепліші спогади про Крим, і чи ви вірите в те, що ми його повернемо?

Так, це було дуже боляче, коли ти бачиш, що твою батьківщину на твоїх очах окуповують, і який маргінес починає просочуватися на вулиці міста. Я себе ще тоді фізично погано почував — заново вчився ходити. Я ненавиджу це почуття безпорадності і неможливості якось протистояти цьому. Потім через місяці два-три, коли я вже поїхав з Криму, не знаю, чи можна це назвати депресією, але у мене був дуже пригнічений стан.

Теплими спогадами, звичайно, є мої батьки, мої діти, земля, море, повітря. Усе те відчуття, що тебе єднає з твоєю батьківщиною. Це таке відчуття повноцінного життя.

Чи вірю я у повернення Криму? Звичайно вірю. У мене є приклад моїх батьків, які під час існування Радянського Союзу постійно плекали ту віру і переконання, що ми повернемось до Криму. Ну і, звичайно, праця і їхнє доєднання до безпосередньої участі у національно-визвольному русі кримських татар задля повернення своєї історичної батьківщини. Це практичні речі.

Але необхідна і віра, тому що якщо не вірити, це може призвести до того стану, коли людина не буде нічого робити. Мовляв, я не вірю, так навіщо мені щось робити, якщо все одно нічого не станеться. Звичайно, цього не станеться, якщо ти не будеш щось робити. А мотивацією продовжувати має бути твоя внутрішня впевненість і віра в те, що інакше справедливості не буде. Навіть якщо це не відбудеться за мого життя — я, в принципі, свідомий того, — але це має відбутися.

Чи можете дати оцінку того, наскільки зараз згуртовані кримські татари і готові відстоювати чи зараз відстоюють свою культуру, свої землі?

Я вам приведу просту статистику.

Усередині нашого народу точаться емоційні дискусії по самоназві: кремли, або кримські татари. Я особисто прихильник того, щоби ми повернулися до назви кремли, тобто кримці. Не кримчани. Тому що татар як етнос винищив Чингісхан. Це назва, яку давали різноманітні імперські діячі, насамперед російські, називаючи татарами усіх: і азербайджанців, і башкир, і всіх, хто мешкав за межами московії.

На сьогодні нас приблизно 400 тисяч, принаймні на території України, якщо ми свідомо враховуємо те, що Крим — це Україна, а так воно і є. І більша частина нашого народу наразі мешкає в Криму. Так от уявіть собі, що увесь цей час ми змогли протистояти усьому Радянському Союзу, який намагався нас знищити — нас не було навіть в переліку народів, які мешкають на території Союзу, тобто фактично ми були, а довіри до нас не було. Так от ми зберегли і свою мову, і традицію, і культуру, і віру. Якщо хтось сподівається, що наш народ, маючи такий величезний досвід збереження власної традиції, якщо хтось сумнівається в тому, що кремли і зараз, перебуваючи на території тимчасово окупованого Криму, не відчувають себе громадянами України, то вони сильно помиляються. Прийде час, коли і в Україні, у тому числі дізнаються, яка величезна кількість представників мого народу служить у Силах оборони. Більшість із них не може показувати своє обличчя, тому що здебільшого у всіх, так само як і у мене, є родини, діти в Криму. Прийде час — дізнаються. Але сьогодні ті, кому треба, знають, в яких підрозділах, які завдання виконують, включати територію тимчасового окупованого Криму.

Так ось. Нас убити можна, ми ж живі люди. Перемогти — ні. Ще нікому це не вдавалося, і нікому не вдасться.

Ми не можемо оминути тему війни. Цікаво почути про ваш шлях військовослужбовця і про вашу основну діяльність зараз

Я, як і багато українців, 25 лютого 2022 року став до лав Сил оборони. Якщо конкретно, це був батальйон київської на той час 112 бригади. Потім цей батальйон став підрозділом нової 241 бригади.

На початку 2023 року за наказом командувача Сил територіальної оборони я був переведений у склад відділу комунікацій командування Сил ТрО. Я художній керівник підрозділу, який має таку неофіційну назву, але з цією назвою ми відомі у війську — «ТРО медіа». Власне, ми багато знімаємо, насамперед документальні стрічки, зокрема антологію створення Сил оборони. Одна з документальних стрічок розповідає якраз про 107 чернівецьку бригаду Сил територіальної оборони. І в нашому підрозділі, до речі, служать і ваші земляки, Олександр Ткачук і Микола Кобилюк. Це і побратими, і дуже класні професіонали. Я щиро захоплююся цими людьми, вони дуже щирі люди.

Чи не виникає у вас відчуття, що на темі війни почали паратизувати?

Це наша людська природа. Ми доволі часто, майже завжди, будь-яку річ можемо перетворити із хорошої в погану. Наприклад, гідну і благородну справу, як от збір для війська, хтось перетворює на інструментарій задля власного збагачення, а потім з цими грошима кудись зникає.

Таке ж є і в контексті творчого доробку. Людина, як така, прагне мати ґешефт усього. Ці людські історії, прояви героїзму, мужності, жертовності, які відбуваються під час війни — вони чому вражають? Тому що вони виникають попри все. На тлі цього створюються книги, кіно, малюються картини, пишеться історія, формується свідомість. І так, поруч із цим завжди є люди, які розглядаються як інструментарій задля власного збагачення або для набуття авторитету.

Як змінилося наше кіно за останні три роки?

Мені видається, що воно стало чеснішим. І це очевидно, що хедлайнером зараз в екранному, візуальному мистецтві насамперед стало документальне кіно. Підтвердженням цього є і «Оскар» Мстислава Чернова за стрічку «20 днів у Маріуполі», і «Порцелянова війна», яку номінували на цьогорічний «Оскар». І Катерина Горностай, яка зі своєю документальною стрічкою увійшла в головну конкурсну програму цьогорічного «Берлінале». Це свідчення того, наскільки потужним зараз є оці документальні правдиві історії, які побудовані на історіях людяності, жертовності, трагедії, яку принесла Росія сюди. Цим емоціям, які вирують всередині тебе, коли спостерігаєш документальну стрічку про певні події, тим більше якщо це події, які безпосередньо відбуваються тут, з тобою, з твоїми друзями або у твоїй країні, дуже важко конкурувати з художнім кіно.

Присутність українського кіно на міжнародних кінофестивалях, насамперед класу А, є свідченням того, що українське кіно рухається уперед. І у частині якості, і у тому, що стає цікавим всьому світові.

Чи буде кіно  про Чернівці і коли?

Буде. Я сподіваюся, сценарій вже написаний. Ми шукаємо гроші для того, щоб це сталося.  

Нагадаємо, у 2023 році під час фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN Ахтем Сеітаблаєв заявив про намір зняти художній фільм про Чернівці. Тоді він розповідав, що головним героєм стрічки буде саме місто.

Слідкуйте за нами у Telegram